Дощові черви (черв'яки, хробаки), земляні черв'яки, земляні хробаки (лат. Lumbricina) — загальна назва, що об'єднує ряд родин кільчастих черв'яків класу малощетинкових. З точки зору систематики ця група не є таксономічною одиницею, а виділена на підставі особливостей екології і деяких морфофізіологічних властивостей включених в неї родин. Всього відомо близько 1500 видів дощових червів, більшість яких мешкає в тропіках. Вагомий внесок у вивчення біології та значення дощових червів для лісових ґрунтів зробив український вчений
Объяснение:
Дощові черви живуть в ґрунті в якому рухаються по різному в залежності від його щільності. В м'якій землі хробак загостреним кінцем тіла розсовує часточки ґрунту і протискається між ними напруженням м'язів то звужуючи то розширюючи своє тіло. В щільному ґрунті черв'як проковтує землю і пропускає її крізь кишечник. Пропущений через шлунок ґрунт зліплюється в характерні грудочки, саме їх можна побачити біля виходів черв'якових нір на поверхню. Ходи червів йдуть в глибину не менше ніж на 60—80 см, а у великих видів — до 8 метрів.
На поверхні дощовий черв'як пересувається повзанням. При цьому він спочатку витягує передній кінець тіла і чіпляється щетинками, розташованими на черевній стороні, за нерівності ґрунту, а потім, скорочуючи м'язи, підтягує задній кінець тіла.
Через шкіряне дихання дощових червів мало на піщаних ґрунтах і вони не зустрічаються у болотах. У воді розчинено замало кисню для червів тому вони не живуть у просочених нею ґрунтах, гинуть вони і в сухій землі де шкіра підсихає і дихання припиняється. У теплу і вологу погоду дощові черв'яки тримаються ближче до поверхні. Під час тривалої посухи, а також в холодний період вони заповзають глибоко в землю.
Дощові черви ведуть нічний б життя, вдень виходять на поверхню лише після сильних дощів (звідки й назва), коли починають задихатися через нестачу кисню в насиченому водою ґрунті. Харчуються різними рослинними залишками, гноєм. Вони втягують, зазвичай вночі, у свої нірки листя, стеблини тощо.
Гиалиновый хрящ (лат. cartilago hyalinis) — разновидность хрящевой ткани; плотный, упругий, стекловидный из-за содержания в нём гомогенного основного вещества, богатого протеогликанами. Гиалиновый хрящ составляет суставные и рёберные хрящи, а также хрящи носа, гортани, эпифиза длинных трубчатых костей, хрящи трахеи и бронхи[1].
Гиалиновым хрящом покрыта суставная поверхность эпифизов. Он обеспечивает подгонку соприкасающихся суставных поверхностей, амортизацию, уменьшает трение сочленяющихся суставных поверхностей. Толщина хряща зависит от функциональной нагрузки на него и в различных суставах колеблется от 1 до 7 мм.
По своим физико-химическим свойствам гиалиновый хрящ представляет собой гель, содержащий 70-80% воды, 10-15% органических веществ и 4-7% минеральных солей. Суставная поверхность хряща гладкая и в условиях нормы увлажнена синовиальной жидкостью. Хрящ не имеет собственной сосудистой сети и нервов и питается, в основном, из суставной жидкости.