1. Порівняльна характеристика папоротеподібних і голонасінних
ВІДМІННІ ОЗНАКИ ВІДДІЛ
1) ПАПОРОТЕПОДІБНІ
2) ВІДДІЛ ГОЛОНАСІННІ
Кількість видів:
1) 120
2) Близько 800
Філогенез:
1) Предки – риніофіти
2) Предки – давні різноспорові папоротеподібні
Травянисті форми:
1) Є
2) Відсутні
Розміри тіла:
1) Від кількох мм до 20 м у висоту
2) Висота до 150 м
Камбій у стеблі:
1) Відсутній
2) Є
Листки:
1) Різних типів, або великі, перисторозсічені 2) Великі цілісні або розсічені, голчасті або лускоподібні
Корені:
1) Додаткові
2) Головний і бічні, додаткові корені зустрічаються рідко
Гаметофіти:
1) Двостатеві
2) Одностатеві: жіночий гаметофіт (мегагаметофіт) – ендосперм з архегоніями, чоловічий гамето¬фіт (мікрогаметофіт) – пилкове зерно
Гаметофіти:
1) Самостійні, пристосовані до життя у вологих умовах
2) Повністю втратили самостійність, утворюються на спорофіті і живуть на ньому
Запліднення:
1) Пов’язане з водою
2) Не пов’язане з водою
Насінні зачатки:
1) Відсутні
2) Є (являють собою нуцелус-мегаспорангій, оточений покривом – інтегументом)
Розмноження:
1) Спорами
2) Насінням
2..У чому перевага голонасінних над іншими рослинами?
Голонасінні мають насінину, яка лежить на лусочках відкрито і захищена лише насінною шкіркою. На сьогодні голонасінних налічується понад 700 видів. Поява насіння, різноманітність життєвих форм (дерева, кущі), наявність продихів дозволяють суттєво зменшити випаровування. Стовбури хвойних висотою звичайно 40–70 м, але можуть сягати 100 м і більше (наприклад, у мамонтового дерева); потовщення стовбура відбувається за рахунок розростання деревини (діяльності камбію), основна частина клітин якої мертва. Такий стовбур краще протистоїть вітрам. У корі на деревині хвойних багато смоляних ходів (канальців), заповнених живицею. При ушкодженні стовбура на його поверхні з’являються краплі густої клейкої живиці, яка затягує рану.
Широка розповсюдженість рослин в різних кліматичних зонах призвела до появи пристосувань до різноманітних, в тому числі і екстремальних, температурних умов. По відношенню до низьких температур розрізняють:
• холодостійкість – це здатність рослин протягом тривалого часу переносити низькі додаткові позитивні температури;
• морозостійкість – здатність рослин переносити низькі мінусові температури;
• зимостійкість – здатність рослин без пошкоджень переносити несприятливі погодні умови взимку.
По відношенню до високих температур розрізняють наступні властивості рослин:
• теплолюбність – потреба рослин у теплі протягом вегетаційного періоду;
• жаростійкість – здатність рослин переносити перегрів (вплив високих температур);
• посухостійкість – здатність рослин переносити тривалі періоди посухи (зниження вологості повітря і ґрунту та високі температури повітря і ґрунту) без значних порушень життєвих функцій. Холодостійкість деяких видів теплолюбних рослин можна збільшити шляхом дії на насіння та розсаду різких перепадів температур (низьких і нормальних). Таке закалювання стимулює захисну перебудову метаболізму рослин. До методів підвищення стійкості належить також щеплення з використанням більш стійкого підвоя, замочуванням насіння в розчинах мікроелементів або в 0,25 % розчині аміачної селітри. Вплив в'язкості цитоплазми на холодостійкість рослин продемонстрували в експерименті П. О. Шенкель та К. О. Баданова (1956). Холодостійкість листків елодеї змінювалася при зміні в'язкості цитоплазми за до розчинів солей. Дія розчину СаСl2 підвищувала, а розчину КС1 знижувала в'язкість цитоплазми. В обох випадках визначали кількість живих клітин після заморожування до – 1,5 °С. Результати свідчать, що збільшення в'язкості цитоплазми під впливом сольового розчину зменшувало холодостійкість рослини, а зменшення в'язкості призводило до відповідного зростання стійкості до холоду • жаростійкі – термофільні синьо-зелені водорості і бактерії гарячих мінеральних джерел, що здатні переносити підвищені температури до + 75 – + 100 °С. Цим організмам властиві високий рівень метаболізму, підвищений вміст РНК у клітинах, стійкість білків цитоплазми до коагуляції;
• жаровитривалі – рослини пустель і сухих місць зростання (сукуленти, деякі кактуси, представники родини товстянкових), які витримують нагрівання від сонячних променів до +50 – +65 °С. Жаростійкість сукулентів пояснюється високою в'язкістю цитоплазми і вмістом води у клітинах, пониженим рівнем обміну речовин;
• нежаростійкі – мезофітні та водні рослини. Мезофіти відкритих місць зростання можуть витримувати нетривале підвищення температуру до + 40 – + 47 °С, а водні рослини – до + 40 – + 42 °С.
Рослини, пристосовані до існування в жарких умовах, в процесі філогенезу виробили захисні пристосування від перегріву:
• зменшення поверхні рослин;
• густе опушення листя та стебла:
• розвиток глянцевої поверхні листка;
• збільшення інтенсивності транспірації;
• поява ефірних залоз;
• виділення кристалів солей, що заломлюють сонячне проміння;
• нагромадження органічних кислот, які зв'язують аміак і знешкоджують його;
• вертикальне та меридіальне розташування листків тощо. Здатність переживати тривалий жаркий та посушливий період є
комплексною властивістю рослин, об'єднаних в групу ксерофітів (більш детально ця група буде розглянута в розділі “Вологість як екологічний фактор”). При цьому можливість вижити при високих температурах буде тим більшою, чим на довше відтягується висихання протоплазми. Для цього рослини виробили певні пристосування:
• геміксерофіти стійкі до засухи завдяки кореневій системі, яка досягає ґрунтових вод, інтенсивним процесам транспірації та обміну речовин, вони не виносять тривалого зневоднення;
• евксерофіти мають в'язку цитоплазму, уповільнений метаболізм, вони добре переносять зневоднення та перегрів;
• пойкілоксерофіти при зневодненні призупиняють метаболічні процеси та впадають в анабіоз. (тут не все)
Объяснение:
пульмонология-легкие
кардиология-сердце
гемотология-кровь
эндокринолог-гормоны
гастрол- жкт
нефрология-почки