Объяснжив собі Павук. більш за все він полюбляв знаходитись на одному місці, в теплому і затишному кутку хати з білими стінами, де ніхто і ніколи не буде його чіпати.
здавалось, що так проходять десятиріччя, а Павук зводить павутинки, ліниво, в половину із своїх очиць гаючи за тим, що діється в хаті.
колись він прийшов сюди ще зовсім юним павучиськом. в хату, де діялось життя. молодята зі жвавою, мов струмок, мовою снували туди-сюди по кімнатах, розставляючи речі — фотокартки на полицях, вази і квіти в них, пластинки з музикою. Павук слухав ті дивні звуки і пряв свою павутину, ловив мушок і чекав.
потім вони немов затихли і Павук захвилювався. покинув свій куток і пішов по стінці, швидко дрібочучи лапками подивитись куди поділись люди: аж ось вони двоє схилились над ліжком немовляти
маленька донечка господарів росла і все пізніше приходила додому, а потім з’явилась один раз вся в білому, як стіни самої хати — і зовсім зникла. лише часом чується луна її голосу в телефонній слухавці. а Павук все пряде, все ловить дурних мушок, гіпнотизуючи їх візерунком своєї павутини.
дивиться він як все повільніше ходять із кімнати в кімнату господарі, а потім як залишилась і сама лише господиня. зовсім вже голосно лунає її шаркання, таке ж голосне, як і дихання, як і нічні ридання.
і потім вирішує Павук, що час. він пряде найміцнішу і найкращу нитку. а потім вправно спускається на ній зі свого кутка і вилітає через вікно.
осінній вітер підхоплює його легке тільце і несе світ за очі. зорі мерехтять над ним, а під ним місто, в упівока стежить як відходить у небуття літня пора. воно таке ж напівсонне, як і людська Душа, що зачепилась за кінчик його, Павучої, срібної нитки.ение:
