Найбільш поширене політичне тлумачення повісті прив'язує її до самої ідеї «російської революції», «пробудження» соціальної свідомості пролетаріату. Шаріков традиційно сприймається як алегоричний образ люмпен-пролетаріату, який несподівано для себе отримав велику кількість прав і свобод, але швидко виявив егоїстичні інтереси і здатність зраджувати і знищувати як собі подібних (колишній безпритульний пес піднімається по соціальних сходах, знищуючи інших безпритульних тварин), так і тих, хто наділив їх цими правами. Вважається, що в повісті Булгаковим були передбачені масові репресії 1930-х років.[5].
Ряд булгакознавців вважає, що «Собаче серце» є політичною сатирою на керівництво держави середини 1920-х років, а кожен з персонажів має прообраз серед політичної верхівки країни в той час. Зокрема, прообразом Шарікова-Чугункіна є Сталін (у обох «залізне» друге прізвище), професора Преображенського — Ленін (перетворив країну), доктора Борменталя, який постійно конфліктує з Кульковим — Троцький (Бронштейн), Швондера — Каменєв, асистентки Зіни — Зінов'єв, Дар'ї — Дзержинський і так далі.[6].
Объяснение:
Собаче серце” проблематика. Автор ставить перед читачем одразу кілька проблем. Це і питання втручання в закони природи – професор Преображенський слідує найкращим намірам, але результат виявляється прямо протилежним. Він змушений боротися з непередбаченими наслідками свого експерименту. Також автор торкається питань взаємин інтелігенції і народу в післяреволюційний час. В іронічних тонах Булгаков описує дурні бюрократичні зволікання і безкультур’я. Засуджує безграмотність, невігластво і дурість. У творі часто використовується прийом контрасту – професор Преображенський і його оточення протиставляються агресивно-налаштованому і абсурдного світу, розкритому через образи Швондера і інших членів домкома. Також автор часто використовує гротеск і іронію, підкреслюючи недоліки і безглуздість того, що відбувається.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/sobache-sertse-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ. Після російсько-турецької війни 1768–1774, ліквідації Запорозької Січі (1775) і Кримського ханату (1783), російсько-турецької війни 1787–1791 та російсько-турецької війни 1806–1812 усі пд. укр. землі увійшли до складу Російської імперії. Відтоді почалося їх швидке заселення. Ці процеси відбувалися як у рамках відповідної програми рос. уряду, так і стихійно. Звичайно, освоєння цих тер. мало місце і раніше, однак воно не було настільки масштабним. Зокрема, на запороз. землях засновувались госп. хутори – зимівники і слободи козац. старшини і козаків, тут широко практикувалося використання вільнонайманої праці селян-утікачів та запороз. сіроми. Відсутність кріпацтва, можливість легалізувати своє становище і наявність вільних земель стимулювали переселення сюди селян-утікачів з Лівобережної України, Правобережної України та ін. сусідніх тер.