Одна з найдавніших цивілізацій, можна навіть сказати - одна з колисок людської цивілізації склалася більш чотирьох тисяч років тому в долині Інду, з центрами в Хараппи і Махенджо-Даро, але археологічні розкопки дали можливість встановити, що ще в III тисячолітті до н.е. тут існували великі міста - центри ремісничого виробництва, розвинене землеробство, торгівля, майнове розшарування населення. Харапський культура долини Інду, що існувала кілька століть раніше індоарійської, не справила суттєвого впливу на історичні долі народів долини Гангу, з якими і пов'язане виникнення одного з самобутніх, що зберегли до теперішнього часу свої культурні цінності цивілізацій Сходу. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру та політичної організації суспільства харапський цивілізації. Однак наявні свідоцтва дозволяють судити про соціальне розшарування суспільства і розкладанні первіснообщинного ладу. У XVIII - XVII ст. до н. е.. Харапський цивілізація переживає період занепаду. Центри її занепадають. Це було викликано внутрішніми явищами .. Прихід індоарійських племен в середині II тисячоліття до н. е.. завершив занепад головних харапський центрів.Наука, на жаль, має в своєму розпорядженні мізерними історичними даними з цього періоду історії Стародавньої Індії. Повніше представлені історичні свідчення у так званій ведичної періоду. До нас дійшли літературні пам'ятники релігійного змісту - веди, що стали пізніше священними книгами індусів, а також твори народного епосу. Ведичний період позначився утворенням класового суспільства і держави, що деякі історики пов'язують з триваючим ряд століть хвилеподібним проникненням на територію Індії з північного заходу індоарійських племен. Великі досягнення в галузі виробництва спричинили за собою розшарування суспільства. З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), який раніше вибирався зборами і міг бути зміщений їм, все більше піднімався над плем'ям, підпорядковуючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками знатних і могущесвенних пологів в племені. Згодом ця посада стає спадковою. Перший час велику роль продовжували грати народні збори, що надавали вплив при призначенні царя. Поступово із зібрання одноплемінників вони ставали зборами знати, наближених царя. Зменшення ролі народних зборів пов'язане з посиленням царської влади.Органи племінної адміністрації поступово перетворюються в державні органи. Заняття вищих посад у державної адміністрації було привілеєм рабовласницької знаті. Все більшого значення набуває царський жрець (пурохіта), який був також астрологом, радником царя. Племінна дружина поступово переростала у постійне військо на чолі з начальником (сенані, сенапаті). Народ обкладається податками. Так, бали, який раніше був добровільним підношенням вождю племені або даром богу, перетворився в обов'язковий і строго фіксується податок, який сплачується цареві через спеціальних чиновників. Так, на базі родоплемінних колективів виникають примітивні державні освіти, звісно, невеликі за територією, що брали форму монархій, у яких чільну роль грали брахмани, або олігархічні кшатрійскіе республіки, в яких політичне панування здійснювалося безпосередньо військової силою кшатріїв.
1. территориальные споры, возникшие в результате передела Европы Англией, Францией и союзными государствами. После распада Российской империи в результате выхода ее из военных действий и произошедшей в ней революции, а также из-за крушения Австро-Венгерской империи, на карте мира появились сразу 9 новых государств. Их границы еще не были четко определенными, и во многих случаях споры велись буквально за каждую пядь земли. Помимо этого, страны, потерявшие часть принадлежавших им территорий, стремились вернуть их, ну а победители, присоединившие к себе новые земли, вряд ли готовы были с ними расстаться. Многовековая история Европы не знала лучшего способа решения любых, в том числе и территориальных споров, кроме боевых действий, и начало Второй мировой войны становилось неизбежным;
2. колониальные споры. Здесь стоит упомянуть не только о том, что проигравшие страны, лишившись своих колоний, обеспечивавших казну постоянным притоком средств, безусловно, мечтали об их возвращении, но и о том, что внутри колоний росло освободительное движение. Устав быть под игом тех или иных колонизаторов, жители стремились избавиться от любого подчинения, и во многих случаях это также неизбежно вело к возникновению вооруженных стычек;
3. соперничество ведущих держав. Трудно допустить, чтобы вычеркнутая из мировой истории Германия после своего поражения не мечтала взять реванш. Лишенная возможности иметь свою армию (кроме добровольческой, численность которой не могла превышать 100 тысяч солдат с легким вооружением) , Германия, привыкшая к роли одной из ведущих мировых империй, не могла смириться с потерей своего господства. Начало Второй мировой в этом аспекте было лишь вопросом времени;
4. диктаторские режимы. Резкое увеличение их числа во второй трети XX века создавало дополнительные предпосылки к развязыванию ожесточенных конфликтов. Уделяя огромное внимание развитию армии и вооружения, сначала как средству подавления возможных внутренних волнений, а затем и как способу завоевания новых земель, европейский и восточные диктаторы всеми силами приближали начало Второй мировой войны;
5. существование СССР. Роль нового социалистического государства, возникшего на руинах Российской империи, как раздражителя для США и Европы трудно переоценить. Быстрое развитие коммунистических движений в ряде капиталистических держав на фоне существования столь явного примера победившего социализма не могло не внушать опасений, и попытка стереть СССР с лица земли была бы предпринята неминуемо.
