В первые же дни войны Римма Иванова поступила на кратко курсы медицинских сестёр и одновременно устроилась работать в ставропольский епархиальный лазарет, куда уже прибывали раненые. В январе 1915 года, несмотря на протесты родителей, Римма отправилась на фронт в составе 83-го Самурского пехотного полка, который базировался в Ставрополе.
Чтобы не привлекать к себе излишнего внимания, а также чтобы попасть на передовую, девушка остригла волосы, переоделась в мужчину и стала называть себя Иваном Ивановым. Вскоре инкогнито было раскрыто, но невзирая на то, что женщины служили только в тыловых лазаретах, Римме разрешили остаться на фронте. Она постоянно бросалась в самое пекло боя и отважно вытаскивала раненых из-под шквального огня немецких войск. За три месяца жестоких боёв девушка около 600 бойцов, в том числе нескольких офицеров. Она была удостоена двух георгиевских медалей «За храбрость» 4 и 3 степени и солдатским Георгиевским крестом. Сослуживцы боготворили отважную сестру милосердия и считали её талисманом полка. На общих фотографиях видно, насколько уважительно и трепетно относились к ней солдаты и офицеры. Именно тогда девушка получила прозвище Святая Римма.
В письмах Риммы к родителям проявлялось величие и чистота её души, а также масштаб помыслов, невероятный для скромной провинциалки: «Думайте, как хотите, но даю вам честное слово, что многое-многое отдала бы для того, чтобы облегчить страдания тех, которые проливают кровь. Но вы не беспокойтесь: наш перевязочный пункт не подвергается обстрелу… Мои хорошие, не беспокойтесь ради Бога. Если любите меня, то старайтесь делать так, как мне лучше… Вот это и будет тогда истинная любовь ко мне. Жизнь вообще коротка, и надо прожить ее как можно полнее и лучше Господи! Молитесь за Россию и человечество».
Летом 1915 года Иванова получила отпуск и провела его в Ставрополе с родителями. В сентябре она вновь вернулась на фронт, на этот раз в расположение 105 Оренбургского пехотного полка, под начало своего брата, полкового врача Владимира Иванова.
Римма добилась назначения фельдшером в 10-ю роту, которая сражалась на передовой. 9 сентября 1915 года полк атаковал немецкое расположение неподалёку от села Мокрое Дуброво Гродненской губернии. Бой был неравным и жестоким. Невзирая на то, что вокруг свистели пули и рвались снаряды, Римма продолжала раненых и оказывать им медицинскую
Враг почти вплотную подошёл к русским позициям. Все офицеры были убиты, среди солдат началась паника и бегство. Тогда Римма в своём белом платке сестры милосердия выскочила из окопа и с криком: «Солдаты, за мной!» и увлекла за собой всех, кто ещё был держать в руках оружие.
Контратака была успешной, русские боевые части ворвались во вражеские окопы и выбили немцев с занятых ими рубежей.
Римма в этом сражении получила смертельное ранение разрывной пулей. Ей был всего 21 год. Об этом сообщает Рамблер. Далее: https://sport.rambler.ru/other/40807704/?utm_content=rsport&utm_medium=read_more&utm_source=copylink
Объяснение:
Відповідь:Людське життя непередбачуване і швидкоплинне. Кожен з нас коли-небудь замислювався, чого ж він хоче досягти у житті. І найперша відповідь, яка приходить – хочу бути щасливим.
Та що ж таке щастя? Багато хто мріє про успішне життя, кар`єру, сім`ю, злагоду і довір`я… Та немало людей прагнуть просто грошей, багатства і влади – це також їхній вибір, і він має право на існування. Як на мене, щастя – це коли в тебе велика родина, лад і добробут у ній, твої близькі живі і здорові… Ось таке повинно бути щастя. Саме про нього я мрію.
Сенс людського життя, призначення людин на землі, її морально-етичний вибір – ці всі питання хвилюють кожного з нас. Ми всі робимо вибір. Для багатьох мрії так і залишаються мріями. Але ж над ними треба працювати, щоб вони втілилися у життя, а не загубилися у часовому просторі. У мене також є мрія, чи, можливо, мета у житті, до якої я прагну. Полягає вона у тому, щоб отримати гарну освіту, влаштуватися на хорошу роботу, створити власну родину і, нарешті, відреставрувати будинок, у якому я народилася і пройшло моє дитинство.
Не буду говорити, що не хочу багатства чи визнання. Кожен з нас мріє про краще життя. Але не хочу, щоб вони стали моєю єдиною життєвою метою. Адже найголвніше – залишатися людиною. Людиною, яка вміє співпереживати і співчувати, яка може безкорисливо до ншому. Також призначення людської істоти я вбачаю в тому,б щоб розвиватися. Звичайно, ми отримуємо освіту, але на цьому не слід зупинятися. Освіту треба продовжувати у вищих навчальних закладах, займатися самоосвітою. Недарма кажуть, що навчатися ніколи не пізно.
Але річ не лише в освіті. Я вважаю, що розвиватися потрібно і в інших галузях життя, мабуть, в усіх. Читати книжки класиків і сучасних авторів, слухати різну музику, знайти своє хоббі, адже воно також допомагає відкрити у собі щось нове, чомусь навчитися. Навіть у роботі за своєю спеціальністю необхідно вдосконалюватися. Недарма вчителів, медиків та фармацевтів кожні п`ять рокі відправляють на курси підвищення кваліфікації – так вони дізнаються про щось нове у своїй професії, поглиблюють і вдосконалюють свої знання. Як кажуть, немає межі досконалості…
Ще я, як і кожен громадянин нашої держави, мрію про мир і спокій у ній. Хочу, щоб моя країна була успішною і процвітаючою і буду намагатися прикласти до цьго всі зусилля. Адже я не усвідомлюю себе без моєї Батьківщини, і все, чого я хочу досягти у житті, пов`язане з нею.
Тож я прагну, щоб світ, у якому я живу, став кращим, прагну самореалізуватися та самовдосконалитися, знайти своє місце у ньому.
Пояснення:
