У головного героя гаряче і любляче серце. Він не терпить несправедливості, він відважний. Часом Міо дуже важко, часом він впадає у відчай і навіть плаче, але все ж таки здійснює свій подвиг і стає героєм. Образ Міо дано в розвитку. Спочатку це самий звичайний хлопчик, але думка про визначене йому подвиг (про нього розповідають в старій легенді, яку нашептав Міо казковий колодязь), про страждання людей надає йому мужності. До кінця твору Міо знаходить і батьківську любов і дружбу, домагається виконання всіх своїх заповітних бажань. Самовідданість, відвага, почуття обов’язку, підтримка друзів ведуть його до перемоги. Образи тітки Едлі та дядька Сікстена Опікуни Mio; не любили хлопчиків; крикливі, постійно сердиті; жадібні; не любили дитячого сміху; жорстокі; постійно ображали Mio; байдужі до долі хлопчика. Образ Юм-Юма Зовнішність — хлопчик дев’яти років, із каштановим чубом та карими очима. Соціальне становище — син садівника. Вчинки — готовий прийти на до Риси характеру: добрий, щирий, кмітливий, любить пригоди, веселий, безкорисливий у дружбі, щедрий, підтримає у складній ситуації, вміє берегти таємниці. Образ тата-короля Тато Mio є королем Країни Далекої. Свого сина він шукав дуже давно, а коли знайшов, був невимовно щасливим. Король дуже любить природу та свій сад. Проте, найбільше він любить свого сина і слухати, як він сміється у саду («…Я люблю пташиний спів, люблю музику своїх срібних тополь, але найдужче люблю слухати, як сміється в садку мій син…») Король щедрий і люблячий батько, підтвердженням цього є той факт, що як тільки він дізнався, що Mio любить коней, то подарував синові золотогривого Міраміса. Mio уже не боїться свого батька, він йому цілковито довіряє. («…Хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер…»). Образ Като Като – жорстокий лицар. Вперше про нього Міо почув від Юм-Юма. «І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова. – Атож, жорстокий лицар Като,- сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик». Нонно, пастушок, розповів, що його братів забрав Като. «На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче хто його вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година». Батько-король розповів Міо про Землю Чужинецьку, що там живе лицар Като. «Коли він вимовив його ім’я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів’яло… І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав». Хлопчик Їрі розповів, що його сестричку забрав лицар Като. «Коли він вимовив те ім’я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів’яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не підводились». Злий лицар, володар сусіднього королівства, вторгається у мирне життя чарівної країни. І люди не можуть бути щасливі, бо зло поряд. Като не сприймають ні люди, ні природа. Шлях темного лицаря веде до руйнувань та знищення: Мертвий Ліс, неродюча кам’яна земля, Мертве Озеро, голод, отупілі прислужники, темрява. Образ Като — не конкретний персонаж, швидше, частина загального зла. Це символ, алегорія безжалісної сили, яка прагне знищити кожного, хто не схилиться перед нею, не дозволить перетворити себе на бездушного і бездумного виконавця чужої волі. Спочатку образ здається дуже по-верховим та неглибоким, мальованим лише чорною фарбою, найтемнішою на світі. Але сам Като страждає від свого кам’яного серця не менше, ніж його жертви. І ненавидить більше за всіх лицаря Като лише сам Като. Є злочинці, які розуміють, що вони творять зло, у глибині свого серця прагнуть звільнення від лихого вміння. Це ті, хто став жорстоким від страждань, чия душа скам’яніла. Чи не тому Като викрадав дітей та перетворював їх на птахів, що хотів знайти свою душу, не завжди ж він був лихим? Але зло породжує лише зло. Лише вогняний меч здатний розбити міцну оболонку і визволити з полону пташину людської душі.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/mio-miy-mio-golovni-geroyi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань
Объяснение:
Гу́нны (греч. Ούννοι, лат. Hunni) — кочевой народ, вторгшийся в Европу из степей Центральной Азии в конце IV века. Их нападение стало первоначальным толчком для Великого переселения народов. Гипотеза о происхождении гуннов от центрально-азиатского народа хунну, упоминаемого в предшествующее время в китайских источниках, принимается большинством учёных. Гунны — племенная группа алтайского типа (тюркские, монгольские, тунгусо-маньчжурские языки), вторгшаяся в 370-х годах в Восточную Европу в результате длительного продвижения к западу от границ Китая.
Вторжение гуннов, которое, как и миграция сарматов в предыдущий период, было обусловлено этническими сдвигами в средней Евразии, имело далеко идущие исторические последствия для дальнейшего развития западной Евразии. В правление Аттилы (434—453) гуннское объединение с центром в Паннонии достигло максимальной экспансии, охватив территорию от Волги и Кавказа до Рейна. После смерти Аттилы в 453 году Империя гуннов распалась, и гунны были поглощены новыми группами прибывавших с востока кочевников.
Аланы были первыми, испытавшими последствия натиска гуннов, а за ними вскоре последовали герулы, бургунды, готы и другие. Отступление этих народов перед наступающими гуннами вылилось, в свою очередь, в движение других германских племён с их собственных мест, и поскольку все они в то или иное время вышли к границам Римской империи, последние оказались отодвинуты или даже прорваны в нескольких местах.
Некоторые германские племена были допущены на территорию Римской империи мирно на условии, что они охранять имперские границы от иных «варварских» племён, надвигавшихся с востока или севера. В других случаях германцы силой проложили себе дорогу в римские провинции. Как те, кто пришёл в качестве союзника императора, так и те, кто пришёл как его враг, одинаково провозгласили контроль над оккупированными ими провинциями. Некоторое время каждое германское племя казалось находящимся в постоянном движении, продвигаясь далее и далее на юг и запад. Так, вандалы и аланы, выдвинувшись к дунайской границе, вторглись сначала в южную Галлию и затем в Испанию, откуда вандалы в конечном счёте проникли в Африку и поселились у древнего Карфагена.
Следуя по стопам германцев, гунны расположились в Паннонии на среднем Дунае. Кампании Аттилы ударили как по Риму, так и по германцам. В этом водовороте большинство западных провинций Римской империи было постепенно поглощено различными германскими племенами, и в конце концов Одоакр захватил и сам Рим.
Объяснение:
