Основных отличий Ренессанса от Средневековья (которые, в общем-то, конец Средневековья собой и знаменуют) можно выделить три.
1) Разложение феодализма на всех уровнях: то есть политический переход к абсолютизму (во Франции и Англии уже в XVI веке вполне оформляется), новые экономические отношения и социальные отношения — развитие "третьего сословия" и его постепенный выход на первый план во многих регионах Европы. Это прослеживается даже в военной сфере: происходит закат рыцарства, неразрывно связанно с формированием феодальных отношений ранее.
2) Снижение роли церкви к связанных с религией областях жизни — что прежде всего включает Реформацию и итоги Тридцатилетней войны, конечно, но в целом процесс ещё более комплексный. Я придерживаюсь мнения, что именно глубокое влияние Ватикана на всех сферы жизни Европы является вообще главной отличительной характеристикой Средневековья. Ослабевать это влияние стало именно в эпоху Возрождение, а его полное исчезновение в середине XVII века — собственно, старт следующей эпохи, Нового Времени.
3) Формирование гуманизма как системы мышления. Это не тот гуманизм, что сейчас — это сама концепция того, что в центре у нас теперь стоит не Бог, а человек. Его развитие, его познание, его добродетели, пороки и потребности. Это кардинально отличается от типичного средневекового мышления, прямо связанного с христианской идеей бренности земной жизни и души как главной её задачи. Именно у эпоху Возрождения люди по-настоящему обратили внимание на самих себя, что и дало возможность добиться таких изменений в искусстве, например — хотя на самом деле во всех сферах, просто в этой нагляднее. При этом надо отметить, что гуманизм сам по себе не содержал противопоставления христианству, т.е. это не какая-то борьба за атеизм — это смена акцентов.
Казка
В одному невеличкому містечку жив горобчик, у якого не було батьків. Це маленьке пташеня ніколи не знало ні матусиної ласки, ні батьківської доброти. Горобчик почувався самотнім у величезному світі та, як йому здавалося, зовсім нікому не потрібним. Він був дуже чемним, щирим і добрим – цілком не схожим на інших, проте з ним ніхто не хотів товаришувати. Тільки-но він підлітав до зграї горобців, які весело цвірінькали на деревах чи під солом'яною стріхою старенької хатинки, – його жорстоко проганяли: насміхалися, безбожно клювали своїми брудними дзьобами, гнали геть від себе.
Уявляю: як йому було тоді боляче відчувати себе самотнім і нікому не потрібним! Крихітна самотня душа гірко страждала, вона бажала чиєїсь уваги, якогось спілкування, справжньої дружби, яку важко було зустріти… Тоді він летів до світла, що своїм яскравим сяйвом тепло розливалося з квадратних вікон нових багатоповерхових будинків. Горобчик міг часами сидіти на підвіконні, приємно гати за однією людською родиною і лише мріяти: «Чому я не можу жити так як вони? Люди такі цікаві, веселі, лагідні і завжди разом!..»
Та час, на жаль, не стоїть на місці. Якось дуже швидко промайнуло тепле літо, і кудись непомітно спливала осіння краса. На зміну яскравому листопаду, який ще недавно весело кружляв у чарівному вальсі, приходили мокрі й холодні дні темно-сірого ненависного грудня. Птахи вже давно відлетіли в теплі заморські краї, а горобчик залишився сидіти біля тих вікон і продовжував гати за людьми, що дуже йому сподобалися, а особливо хлопчик, який здавався йому дуже щирим, добрим і веселим.
Настала зима, з неба повалив лапатий сніг, дні ставали все холоднішими і холоднішими. Бідному горобчику важко було знайти собі поживу і він, змерзлий та голодний, втративши свідомість упав прямо в сніг. Коли прийшов до тями то побачив, що хтось нахилився над ним. Він ледве розгледів обличчя, по якому впізнав того самого хлопчика. Сашко, так звали хлопчика, обережно підібрав зі снігу пташку й приніс додому. Там сіроманець відігрівся, поїв крихти хліба, попив водиці і тоді йому стало так хороше!.. Птах розправив своє пухкеньке пір'ячко, почистив його гарненько і хлопчик помітив, який гарний був горобчик. Сашкова родина вирішила залишити його у квартирі, де швидко і радісно для всіх збігали короткі зимові дні.
Незабаром зима ослабла й уступилася, а їй на зміну прийшла ніжна тепла весна. Перелітні птахи поверталися до своїх гнізд, а їх щиро зустрічало лагідне сонечко. Птиці радісно співали під вікнами, возвеличуючи людям хліборобську весну.
Раптом, вони побачили біля вікна того горобчика, який тепер не відчував себе приниженим, а, навпаки, почувався гарним і сміливим. Задумались птахи… і їм стало дуже соромно, що колись вони били його, скубали, зневажали, проганяли… А добрі люди забрали його до себе, подарувавши тепло і любов, на яку кожен в житті має право…
Покаялись птахи за свої погані вчинки, вибачились і почали товаришувати з нашим горобчиком, радо прийнявши його у свою дружну пташину родину.
Р.S. Відомо, що птахи — наші найменші друзі. Тож давайте допомагати їм у ці морозні зимові дні. Пам'ятайте, що птахам не настільки страшний холод, ніж — голод. А взимку, коли стоять міцні морози і дмуть сильні вітри, — їм дуже важко віднайти собі поживу. Я щоранку вибігаю на балкон, де дідусь допоміг прикріпити годівничку для пташок, куди я насипаю зерен пшениці, гречки, соняшникове насіння і крихти хліба, які залишаються на столі після вечері. А для синичок ми купуємо свіженьке сальце, яке підвішуємо на дротики — і так приємно гати за цими пташками. Вони стають такі сміливі і веселі, неначе сп'яніли від великого щастя. Адже все в природі хоче жити!