Винахідником волейболу вважається Вільям Джон Морган, викладач фізичного виховання коледжу Асоціації молодих християн (YMCA) в місті Голіок (штат Массачусетс, США). 9 лютого 1895 року в спортивному залі він підвісив тенісну сітку на висоті 197 см, і його учні, число яких на майданчику не обмежувалося, стали перекидати через неї баскетбольний м'яч. Морган назвав нову гру «мінтонет». Роком пізніше гру демонстрували на конференції коледжів асоціації молодих християн у Спрингфілді і за пропозицією професора Альфреда Т. Гальстеда отримала нову назву — «волейбол». У 1897 році були опубліковані перші правила волейболу. Загальні правила гри сформувалися в 1915—25. У країнах Америки, Африки, Європи практикувався волейбол з шістьма гравцями на майданчику, в Азії — з дев'ятьма або дванадцятьма гравцями на майданчику 11×22 м без зміни позицій гравцями під час матчу. У 1922 році проведені перші загальнонаціональні змагання — в Брукліні відбувся чемпіонат YMCA за участю 23 чоловічих команд. У тому ж році була утворена федерація баскетболу і волейболу Чехословаччини — перша у світі спортивна організація з волейболу. У другій половині 1920-х років виникли національні федерації Болгарії, СРСР, США та Японії. У той же період формуються головні аспекти техніки — подача, приймання, нападний удар і блок. На їх основі виникає тактика командних дій. У 1930-і роки з'явилися груповий блок і страхування, варіювалися нападні й обманні удари. У 1936 році на конгресі Міжнародної федерації з гандболу, що проводився в Стокгольмі, делегація Польщі виступила з ініціативою організувати технічний комітет з волейболу як частину федерації з гандболу. Утворили комісію, до якої увійшли 13 країн Європи, 5 країн Америки і 4 країни Азії. Членами цієї комісії як основні були прийняті американські правила з незначними змінами: виміри проводилися в метричних пропорціях, м'яча можна було торкатися всім тілом вище пояса, після того, як торкнувся м'яча на блоці, гравцю було заборонено повторне торкання поспіль, висота сітки для жінок — 224 см, зона подачі була суворо обмежена.
Жизнь французского крестьянина. К 70-м гг. XVIII в. из 25-миллионного населения Франции 22 млн составляли крестьяне. Несмотря на то что они уже были лично свободными и имели участки земли, они не являлись её собственниками. Земля принадлежала сеньорам, и за это крестьяне несли в их пользу повинности (денежные или натуральные). Сеньор имел исключительное право владеть мельницей, хлебопекарней, давильней для винограда. Сохранились и исключительные права сеньоров на ловлю рыбы и охоту, при этом они могли охотиться и на крестьянских полях, уничтожая урожай.
В период с 1720 по 1770 г. в сельском хозяйстве произошёл некоторый подъём, связанный с распространением новых культур, например картофеля, ставшего обычной пищей в крестьянских семьях. Это способствовало росту населения.
К середине XVIII в. во французской деревне появились богатые крестьяне. Они брали землю в аренду, отправляли продукты на рынок, но таких было немного, и всё это не меняло общего состояния бедности. Крестьяне платили многочисленные налоги: католической церкви — десятину, государству — подушную подать и другие налоги. Денег не хватало.
Домом крестьянам чаще всего служила жалкая хижина, а иногда и полуземлянка без окон и печной трубы. Как и прежде, пища их была скудной, а болезни — частыми.
Многие крестьяне превращались в нищих и бродяг. Нередким явлением стали «хлебные бунты» и выступления против налогового гнёта.
