В. Г. Белинский
...Что такое Онегин? ...Он является в романе человеком, которого убили воспитание и светская жизнь, которому всё пригляделось, всё приелось
Не таков Печорин. Этот человек не равнодушно, не апатически несёт своё страдание: бешено гоняется он за жизнью, ища её повсюду; горько обвиняет он себя в своих заблуждениях...
Но как выше Онегин Печорина в художественном отношении, так Печорин выше Онегина по идее.
В идеях Печорина много ложного, в ощущениях его есть искажение; но всё это искупается его богатою натурою. ...искупление будет совершенно через одну из тех женщин, существованию которых Печорин так не хотел верить, основываясь не на своём внутреннем созерцании, а на бедных опытах своей жизни... ...Печорин ещё рано почёл себя допившим до дна чашу жизни, тогда как он ещё и не сдул порядочно её шипящей пены.
В самом деле, в нём два человека: первый действует, второй смотрит на действия первого и рассуждает о них или, лучше сказать, осуждает их, потому что они действительно достойны осуждения.
...Печорин, ошибочно действуя, ещё ошибочнее судит себя. Он смотрит на себя как на человека, вполне развившегося и определившегося...
Есть люди, в руках которых и простая палка опаснее, чем у иных шпага: Печорин из таких людей...
Печорин — человек решительный, алчущий тревог и бурь, готовый рискнуть на всё для выполнения даже прихоти своей... Люди, которые вечно находятся в борьбе с внешним миром и самими собою, всегда недовольны, всегда огорчены и желчны. Огорчение есть постоянная форма их бытия, и что бы ни попалось им на глаза, всё служит им содержанием для этой формы.
Н. А. Добролюбов
Перед вами другой человек, с более страстной душой, с более широким самолюбием. Этот имеет в себе как будто от природы всё то, что для Онегина составляет предмет забот. Он не хлопочет о туалете и наряде: он светский человек и без этого. Ему не нужно подбирать слова и блистать мишурным знанием: и без этого язык у него как бритва...
Общее у всех этих людей то, что в жизни нет им дела, которое для было бы жизненною необходимостью, сердечной святыней, религией, которое бы органически срослось с ними, так что отнять его у них значило бы лишить их жизни. Всё у них внешнее, ничто не имеет корня в их натуре. Они, пожалуй, и делают что-то такое, когда принуждает внешняя необходимость...
Они постоянно говорят вам: вот что мы знаем, вот что мы думаем, а впрочем - как там хотят, наше дело -— сторона... Пока не было работы в виду, можно было ещё надувать этим публику, можно было тщеславиться тем, что мы вот, дескать, всё-таки хлопочем, ходим, говорим, рассказываем... Даже больше — можно было заняться кутежом, интрижками, каламбурами, театральст- вом — и уверять, что это мы пустились, мол, оттого, что нет простора для более широкой деятельности. Тогда и Печорин, и даже Онегин, должен был казаться натурою с необъятными силами души. Но теперь уж все эти герои отодвинулись на второй план, потеряли прежнее значение, перестали сбивать нас с толку своей загадочностью и таинственным разладом между ними и обществом, между великими их силами и ничтожностью дел их...
Рік народження Володимира невідомий. Його батько Святослав народився 942-го, старший син Володимира Вишеслав — приблизно 977-го, звідки історики виводять рік появи на світ Володимира як 960-й, з деякою похибкою. Виховував його дядько по матері Добриня, оскільки в звичаях Русі було довіряти виховання спадкоємців старшим дружинникам. Невдовзі після загибелі в 972 році князя Святослава спалахнула міжусобна війна між його трьома синами. Хронологія давньоруських літописів до хрещення умовна, але відомо, що 977-го питомий древлянський князь Олег загинув у бою з київським князем Ярополком, а Володимир при цій звістці втік до короля Норвегії Хакона Могутнього. Всією Руссю почав правити Ярополк Святославич. Володимир у Скандинавії набрав варязьке військо і 980-го повернувся до Новгорода, вигнавши Ярополкового посадника.
Захопив Полоцьк, котрий перейшов на бік Києва, перебивши сім’ю варязького правителя Рогволода. Його дочку Рогніду, просватану вже за Ярополка, насильно взяв за дружину. Потім з великим військом обступив Київ, де закрився Ярополк. Володимир закріпився на київському престолі в 980 році.
Літописна оповідь про вибір віри має легендарний характер. Буцімто до князівського двору покликали проповідників ісламу, іудаїзму, західного “латинського” християнства, але Володимир після розмови з “грецьким філософом” зупинився на православ’ї.
За літописом, 987 року Володимир на раді бояр прийняв рішення про хрещення “за законом грецьким”. Наступного, 988-го, року він захопив Корсунь (Херсонес) і зажадав у дружини сестру візантійських імператорів Василя II і Костянтина VIII Анну, загрожуючи інакше піти на Константинополь. Імператори згодилися за умови, що князь прийме хрещення, бо сестра має вийти заміж тільки за одновірця. Діставши згоду Володимира, візантійці прислали в Корсунь Анну в супроводі священиків. Там же, в Корсуні, Володимира з багатьма дружинниками охрестив єпископ корсунський. У хрещенні Володимир прийняв ім’я Василь, на честь правлячого візантійського імператора Василя II, згідно з практикою політичних хрещень тих часів.
Прийняття віри Христової супроводжувалося встановленням церковної ієрархії. Русь стала однією з митрополій (Київською) Константинопольського патріархату.
Князювання Володимира ознаменоване початком розповсюдження грамотності на Русі — чим завдячуємо хрещенню. Як і багато прогресивних реформ на землі Руській, відбувалося це силоміць. Учителями були не стільки візантійці, скільки болгари, зокрема ті, що побували на Афоні. Киян Володимир щедро пригощав на бенкетах щонеділі. За переказами, наказав навіть розвозити їжу й напої немічним та хворим. Особливої уваги надавав дружинникам, з якими радився про державні й військові справи, ні в чому їм не відмовляв. Казав: “Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду срібло і золото”.
Хрещення великого князя Карамзін описує як перетворення і відродження його і Русі до нового життя: “Цей князь, названий церквою рівноапостольним, заслужив і в історії ім’я Великого. Справжнє запевнення в святості християнства чи тільки честолюбство й бажання бути в родинному союзі з можновладцями візантійськими змусило його хреститися, відомо Богові, а не людям. Досить і того, що Володимир, прийнявши віру освятився нею в серці своєму і став іншою людиною. Будучи в язичництві месником лютим, ганебним перелюбцем, воїном кровожерним і, що найжахливіше — братовбивцею, Володимир, наставлений у людинолюбних правилах християнства, боявся вже проливати кров навіть лиходіїв і ворогів вітчизни. Головне право його на вічну славу і подяку потомства полягає, звичайно, в тому, що він вивів Русь на шлях справжньої віри; але ім’я Великого належить йому і за справи державні. Цей князь, викравши єдиновладність, розсудливим і щасливим для народу правлінням спокутував провину свою; виславши бунтівних варягів із Русі, використав найкращих із них на її користь; упокорив бунти, відбив набіги хижих сусідів, переміг сильного Мечислава і славний хоробрістю народ ятвязький; розширив кордони держави на заході; мужністю дружини своєї укріпив вінець на слабкій голові східних імператорів; прагнув просвітити Русь: заселив пустелі, заснував нові міста; любив радитися з мудрими боярами про корисні статути земські; заснував училища і закликав з Греції не тільки ієреїв, а й художників; нарешті, був ніжним батьком для народу бідного”.
1. казир заман-бурынгы заман
2.алды-арты
Объяснение: