ответ:в росии 19века творчество отечественых композиторов даже токого популярного как чайковский остовалось достоянием сравнительно узкого круга современников
Объяснение:
Объяснение:
Первый этап кризиса
С 235 года начался период «императорской чехарды», империю сотрясали военные столкновения между претендентами на этот пост, а для снабжения противостоящих армий вводились чрезвычайные налоговые сборы. Между 235 и 268 годами было провозглашено 29 императоров (включая узурпаторов) и лишь 1 из них, Гостилиан, умер ненасильственной смертью (от чумы).
Второй этап кризиса, ставший кульминационным, характеризуется уже непрерывными войнами, ведущимися одновременно с несколькими противниками. В этот период правил Галлиен (253—268 гг.). При этом император, который находился во главе центральной власти, вынужден был как отражать атаки внешних врагов, так и бороться с римскими войсками, поддерживавшими узурпаторов.
Заключительный этап кризиса характеризуется тем, что римляне смогли остановить основные потоки варварских вторжений. К тому же преемникам Галлиена, отчасти используя некоторые его наработки, удалось стабилизировать положение на границах, остановить дезинтеграционные процессы и даже восстановить единство империи.
Городская стена, построенная на исходе кризиса для защиты Рима от внешних угроз
Пришедшая к власти «династия иллирийцев» ознаменовала собой постепенный вывод Рима из кризиса.
Клавдий II Готский (268—270 гг.) положил начало возрождению империи, разбив готов и передав престол в руки Луция Домиция Аврелиана (270—275 гг.)
Аврелиан отразил нашествие германских племён (впервые вторгшихся в Италию), восстановил римскую администрацию в восточных провинциях и подчинил Галльскую империю. Пришедший к власти после очередной смуты Марк Аврелий Кар (282—283 гг.) разбил германцев, после чего на трон взошел иллириец Диокл, известный под именем Диоклетиана, ознаменовав начало периода домината (284—476 гг.). При Диоклетиане, который в течение 20-летнего правления почти не посещал Рим, наводя порядок в различных частях государства, империя укрепилась и ситуация относительно стабилизировалась примерно на 100 лет.
Вот
Протягом другої половини XVIII ст. в соціально-економічному розвитку українських земель у складі Російської імперії відбулися значні зміни. Наприкінці XVIII ст., як вже зазначалося, на українські землі в складі Російської імперії було поширено загальноімперський становий поділ. За жалуваними грамотами Катерини II, усе населення поділилося на чотири головні "роди людей": дворянство, духівництво, "міських обивателів" та "сільських обивателів". Козацтво як окремий соціальний стан ліквідовувалося. Козацька старшина набула однакових прав із російським дворянством: володіти землею й продавати її разом із прикріпленими до неї селянами, мати власний суд, звільнятися від усіх податків і тілесних покарань.
Сільське господарство було основною формою життєдіяльності населення. Торгівля і промисловість залишалися слаборозвинутими навіть у порівнянні з Росією. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало освоєння земель на Півдні. Незважаючи на збільшення посівних площ і на високу якість грунтів, продуктивність праці істотно не змінилася. Урожайність була вкрай низькою (збір зерна лише в 3–4 рази перевищував посіяне). Це пояснюється запровадженням кріпосницьких відносин, застарілим реманентом та методами господарювання. При загальній млявості розвитку українського села все ж були помітні певні зміни. Наприкінці XVIII ст. були впроваджені нові культури – кукурудза, картопля. Завоювання Росією Чорноморського узбережжя відкрило шлях хлібній торгівлі через чорноморські порти.
Почало поширюватися використання найманої праці малоземельних та безземельних селян, заробітчан, бурлаків, голоти, а також зростання поряд із відробітковою рентою (панщина) грошової. Це сприяло втягуванню українського села в товарно-грошові відносини. Великі землевласники почали вкладати кошти в розвиток сільськогосподарського виробництва. Першою ознакою цього процесу стала поява значної кількості млинів як водяних, так і вітряних. Почалося масове будівництво гуралень. На середину XVIII ст. у кожному полку Гетьманщини налічувалося їх не менше 50. Інші землевласники брались за розведення племінної худоби. Помітного розвитку отримала й торгівля, незважаючи на відсутність транспорту і нормальних шляхів сполучення. Внутрішня торгівля зосереджувалася на ярмарках та базарах. На Лівобережжі щороку збиралося близько 390 ярмарків, а на Слобожанщині - понад 200. Найбільші ярмарки відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Харкові.
Українські купці розвивали зовнішню торгівлю й були відомі на ринках Вроцлава, Відня, Константинополя (Стамбула), Ґданська, Лейпцига, Ясс. Традиційними товарами, які вивозилися на продаж з України, були прядиво, худоба, тютюн, хліб, горілка тощо.
Із розвитком товарно-грошових відносин значні зміни відбуваються також у ремеслі. Цехове виробництво дедалі більше орієнтується на ринок, набуває поширення використання вільнонайманої праці.
Незважаючи на всі перепони, продовжували розвиватись і мануфактури. В основному це були мануфактури з виробництва посуду (фарфорового, скляного), паперу, які належали переважно великим землевласникам й церкві. У той же час були створені казенні суконні мануфактури на Слобожанщині з використанням праці приписних селян.
Розвиток торгівлі, ремесла, мануфактур стимулює зростання міст. Найбільшими містами були Київ (42 тис. жителів), Ніжин, Охтирка, Харків. Проте відбуваються зміни в національному складі міського населення: зростає кількість євреїв і росіян.
Соціальні зрушення й економічний розвиток Лівобережжя і Слобожанщини в другій половині XVIII ст. означали поступове входження цих регіонів до системи всеросійського ринку, що мало помітний вплив на господарське життя України і Росії. Зростання попиту на українські товари в Росії спричиняє збільшення їх виробництва і активізацію торгівлі. Разом із тим, економічна самостійність українських земель у загальноімперській економічній системі зникає.
Таким чином, на кінець XVIII ст. у соціально-економічному розвитку Україна перетворилась у звичайну провінцію Російської імперії, а над українським народом нависла загроза асиміляції.
Объяснение:
Чайковский не занимался непосредственно певческой или же регентской деятельностью, но во время своего обучения в Училище правоведения пел в хоре под управлением Г. Ломакина. Этот коллектив, отличавшийся высоким исполнительским мастерством, участвовал в богослужениях и таким образом опыт пения в церковном хоре будущий композитор всё же получил.
Приступая к написанию духовной музыки, Чайковский изучал Устав, Обиход, особенности православного богослужебного пения, для чего посещал богослужения в Москве, Санкт-Петербурге и Киеве. Композитора бесконечно восхищало аскетичное монастырское пение, в то время как пышное концертное «сладкогласие» столичных храмов вызывало его негодование. Тяжелее всего композитору давался Устав. В одном из своих писем Петр Ильич писал следующее: «Если бы вы знали, до чего трудно всё сообразить. В этом океане ирмосов, стихир, седальнов, катавасий, богородичнов, троичнов, тропарей, кондаков, эксапостилариев, подобных, степенных, – я совершенно потерялся и просто до сумасшествия иногда дохожу. И решительно не понимаешь, где, что, как и когда!» Но, несмотря на некоторые трудности, возникшие в творческом процессе, духовная музыка Чайковского отличается большой осознанностью и глубоким пониманием основ православного богослужения.