Зачем судьба бросает Печорина в круг "честных контрабандистов"?
Очевидна параллель между этим образом и стихотворением
Лермонтова "Белеет парус одинокий… ".
Мы помним, как после побега контрабандиста с возлюбленной
"долго при свете месяца мелькал белый парус между темных волн… "
А так как стихотворение повествует более о душевном мире,
то можно предположить, что образ Янко также является
отображением духовного мира главного героя.
В этой главе начинает вырисовываться внутренний облик
Печорина.
Здесь появляются наметки тех качеств, которые более
подробно будут раскрываться в других частях дневника.
Из "Тамани" мы ещё не можем составить себе представление
о жизненной философии Печорина, но уже начинаем понимать,
что это за характер.
В этой главе проявляется потребность героя в ярких жизненных
впечатлениях, нестандартных ситуациях.
В "Тамани" Печорин, ещё не доехавший до места своей службы
на Кавказе, пускается в рискованное предприятие:
нарушив покой "честных контрабандистов", он рискует жизнью.
Его заинтересовал Янко, который концентрирует в себе
такие качества как и у Печорина: безрассудную храбрость,
жажду бури и опасности, стремление к деятельности.
Но Янко выступает ещё и антиподом Печорина,
потому что на поверку оказывается, что активность Печорина-
лишь плод его любопытства, попытка заполнить пустоту
своей жизни проблемами и интересами других людей;
но, к сожалению, главный герой не просто интересуется
чужой жизнью. Он вмешивается в неё и разрушает.
"Как камень, брошенный в гладкий источник, я встревожил
их спокойствие, и как камень едва сам не пошел ко дну! "
Печорин не преследует своей деятельностью какой-то цели.
В ней нет смысла. И от этого отсутствия главной задачи
рождается поразительное равнодушие к окружающим людям:
"Да и какое дело мне до радостей и бедствий человеческих,
мне, странствующему офицеру, да еще с подорожной
по казенной надобности!.. "
В этом заключается парадокс души Печорина:
он тонко чувствует природу, но равнодушен к людям,
он жаждет бури, но для его душевной бури нет даже такой
примитивной цели, как контрабанда товаром,
которая движет Янко и другими контрабандистами.
Батик – обобщенный термин, предполагающий под собой несколько ручного рисования на различных видах тканевого материала. За основу описываемой техники взят принцип резервирования. Техника исполнения батика основывается на том, что составные части резерва, а именно парафин, резиновый клей, различные смолы, не позволяют красящему составу пройти сквозь себя.В настоящее время это одно из модных направлений рукоделия роспись ткани – иначе говоря - батик. Искусство батика зародилось очень давно на острове Ява Индонезия, а в Европу и Россию пришло только в XX в. и успешно развивается сегодня.В принципе человечество с давних пор занимается созданием изображений на тканевых полотнах. Различные нанесения красящего материала на ткань были известны в Шумере, применялись в Японии, Перу.Мастера острова Ява не хотели, чтобы техника рисования по ткани спустя несколько десятков лет оказалась забытой. По этой причине они передавали секреты творческого ремесла своему потомству. Творческие яванцы даже проводили эксперименты, пытаясь воспроизвести одинаковые рисунки на идентичных видах ткани. Только из этого ничего не вышло.
Перед першим розділом роману Сервантес помістив пролог, в якому просить пробачення за простий стиль свого твору та відсутності в ньому цитат. Перший розділ розпочинається розповіддю про характер і звички дворянина Алонсо Кіхано з Ламанчі: «В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна».
Головний герой («Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні» але «гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав лицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання») так любив читати лицарські романи, що говорив тільки про них і вірив кожному слову в них, попри те, що більшість подій там безсумнівно неможливі. Кіхот зрештою сходить з глузду через недосипання, нестачу їжі та багато читання. І він вирішує податися на пошуки пригод як мандрівний лицар. Він одягає старі лати, саморобний шолом, перейменовує себе в «Дона Кіхота Ламанчського», а свою хирляву шкапу називає Росинантом. Він назвав своєю коханою дівчину із сусідньої ферми Алонсу Лоренцо, давши їй ім'я Дульсінея Тобоська, в той час як вона нічого про це не знає.
Дон Кіхот вирушив в дорогу рано вранці та заночував у заїжджому дворі, що здавався йому замком. Він просить власника, якого сприйняв за повелителя замку, посвятити його в лицарі. Дон Кіхот проводить ніч, стоячи на варті над своїми латами. Вранці, коли погоничі мулів спробували витягнути лати з води, щоб дати мулам напитися, Дон Кіхот почав з ними бійку. Тоді хазяїн заїжджого двору «посвятив його в лицарі», порадивши йому найняти собі зброєносця та послав його в дорогу. По дорозі, Дон Кіхот побився з толедськими торговцями, які «образили» уявну Дульсінею, і звільнив хлопчика, якого прив'язав до дерева його хазяїн за те, що хлопчик мав нахабство спитати про свою заробітну плату. Дон Кіхот повернувся додому із своїм сусідом, Педро Креспо.
Повернувшись додому, Дон Кіхот почав складати план втечі. Тим часом його племінниця, економка, парафіяльний вікарій та місцевий перукар непомітно спалюють більшість лицарських романів і замикають бібліотеку, кажучи Дону Кіхоту, що бібліотеку прокляв чаклун. Дон Кіхот, тим часом, пропонує іншому своєму сусідові Санчо Пансі стати його зброєносцем і обіцяє подарувати селянину посаду губернатора острова. Скоріше безрадісно Санчо погоджується, і на світанку вони обидва утікають із села. З цього місця починається серія їхніх пригод, починаючи з битви Дона Кіхота з вітряками, які йому здавалися лютими велетнями.
Хоча роман і жартівливий, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. Мрії Дона Кіхота стали об'єктом жорстоких глузувань. Навіть Санчо був змушений обманути його. Зброєносець, зустрівши з Доном Кіхотом трьох сільських дівчат, сказав йому, що одна з них Дульсінея, а інші дві її служниці. А коли Дон Кіхот побачив тільки сільських дівчат перед собою, то Санчо запевняв Дона Кіхота, що він зазнав жорстокого прокляття, яке не дозволяє йому бачити правду. Коли Санчо зрештою отримує своє губернаторство на острові, він несподівано виявляє великі здібності, хоча в кінці все ж таки стається лихо. Роман закінчується повним зреченням Доном Кіхотом ілюзій. Він з сумом повертається до нормального життя, відмовляється від лицарства і, врешті-решт, помирає.