П'єса норвезького письменника — драматурга Генріка Ібсена "Ляльковий дім", можна сказати, є самою відомою із його творів в нашій країні. Дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що мали місце в родині письменниці Лаури Кілер, знайомої Ібсена.
Коли починаєш читати твір, то і благополучний красивий дім, і його мешканці, і їх життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вир подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати і зверхність почуттів, і нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива і неправильна: якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то між ними не має бути секретів. Очевидно, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так і вийшло. Дізнавшись про все, Хельмер, який тільки недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, вже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не зважаючи на те, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою "лялечку"? Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, і ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колись вона була лялечкою — донечкою для тата, тепер вона лялечка — дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей ставиться, як до ляльок. У кінці п'єси Нора вже перестає бути "лялькою", "соловейком", вона на повний голос говорить про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився і "лялечка" має зайняти своє звичайне місце.
Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Г. Ібсен виніс на сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її право на власну точку зору, про її рівні права з чоловіком. Це було зовсім новим для норвезької та й для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця й не зрозуміло — то пішла Нора чи ні? Двері тільки причинені й через них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Я думаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але тільки не помирають духовно, хай не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, за те, щоб ніхто не був просто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб суспільство складалося не з "лялькових", а справжніх, міцних осель, де панують кохання і щирість, взаєморозуміння і повага.
О плавании финикийцеви карфагенян вокруг Африки сообщает греческий историк Геродот, который сообщает, что именно финикийцы доказали, что Африка со всех сторон кроме Синая окружена морями:
Ливия же, по‑видимому, окружена морем, кроме того места, где она примыкает к Азии; это, насколько мне известно, первым доказал Неко, царь Египта. После прекращения строительства канала из Нила в Аравийский залив царь послал финикиян на кораблях. Обратный путь он приказал им держать через Геракловы Столпы, пока не достигнут Северного моря и таким образом не возвратятся в Египет. Финикияне вышли из Красного моря и затем поплыли по Южному. Осенью они приставали к берегу, и в какое бы место в Ливии ни попадали, всюду обрабатывали землю; затем дожидались жатвы, а после сбора урожая плыли дальше. Через два года на третий финикияне обогнули Геракловы Столпы и прибыли в Египет. По их рассказам (я‑то этому не верю, пусть верит, кто хочет), во время плавания вокруг Ливии солнце оказывалось у них на правой стороне[1].
Геродот добавляет, что «впоследствии карфагенянеутверждали, что им также удалось обогнуть Ливию»[2].
Таким образом, во времена фараона Нехо II, правившего приблизительно в 610 — 595 гг. до н. э., финикийцы направились в морское путешествие вокруг Африки по Красному морю на юг, затем обогнули Чёрный континент, добрались до Гибралтараи вернулись в Египет по Средиземному морю. Это событие датируют примерно 600 г. до н. э.
Цель экспедиции не называется, но предполагается, что это был рейд с целью изучения торговых путей, рынков или возможных военных походов.
Под плаванием карфагенян вокруг Африки Геродот очевидно понимает экспедицию Ганнона Мореплавателя, которая, таким образом, должна была произойти до 440 г. до н. э. Плиний Старший также утверждает, что Ганнон обогнул Африку и добрался до Аравии.
Геродота поразил тот факт, что когда финикийцы плыли на запад, огибая южную оконечность Африки, Солнце находилось справа — к северу от них. Недоумение Геродота объясняется тем, что он по-видимому не знал о шарообразности Земли (судя по всему, этого не знали и финикийцы). Для того, чтобы достичь мыса Доброй Надежды, финикийцы должны были пересечь экватор, где Солнце находится прямо над головой. Если путешествовать на запад по другую сторону экватора в южном полушарии, то Солнце находится справа, на севере от наблюдателя.
Если о причинах плавания финикийцев при Нехо II остаются неизвестны, то о путешествии Ганнона мы знаем, что его целью было завоевание Африки и основание колоний.