Ситуація довкола знищення розписів Модеста Сосенка (1875–1920) та Юліана Буцманюка (1885–1967) у Славському храмі Успіння Богородиці чудово засвідчує те, як багато всього цінного й важливого для української культури перебуває на периферії, як мало народ про це знає і як йому взагалі до того байдуже. Найсумніше, що найбільше байдуже, як виявляється, саме місцевому люду, котрий мав би пишатися тим, що в селищній церкві є роботи знаних майстрів. Натомість людність знищує це своїми руками під егідою отця, котрий мав би вести людей за собою, бути світочем й провідною зорею, що веде крізь морок, а раптом сам виявляється мороком. Чорною дірою, що поглинає безцінні культурні артефакти.
Вірш «Галицько-Волинські майстри» Олеся Лупія закінчується рядками:
Немало тих святих творінь
Понищили чужинські орди,
Та що зберіг народ наш гордий,
Те знищити не може тлінь.
Тлінь, можливо, й не може, а от «народ наш гордий» – так він запросто. Люди направду керуються у власних діях хибною формулою: «Я тебе породив, я тебе і уб’ю», бо якраз до творення вони ніякого стосунку не мають. Місцеві громади, у віданні котрих перебувають храми, чомусь вважають, що пам’ятки цілком і повністю є їхньою власністю, і це не несе перед ними ніякої відповідальності за дії щодо них. Мовляв, що хочемо – те й робимо. Проте вони забувають, що пам’ятки на те і є пам’ятками, аби належати всій країні, а не жменьці людей, котрі не усвідомлюють цінності того, що їм ввірено і навіть не хочуть нічого чути про важливість цих місць.
Вони почуваються ґаздами, тому роблять, що хочуть, але чомусь не відчувають тяглості традиції. Не відчувають відповідальності перед рідними й близькими, котрі колись вкладали в ті храми не лише кревні, а душу.
Сумно ще й те, що нічого культурного на цій периферії не твориться натомість. На місці краси постає лише тупе жлобство у вигляді вагонки, цибулястих бань «під золото» і зачинає буянити царство штучних квітів. Люди нищать залишки минулої розкоші своїми руками. Переривають традиції, руйнують зв’язки поколінь. Виривають із української культури цілі пласти. Вони можуть навіть бідкатися щодо Нотр-Дама, але зовсім не шкодувати робіт Сосенка, Буцманюка та Левинського.
Джим хокинса живет со своими родителями в небольшом городке. отец джима содержит таверну «адмирал бенбоу» на берегу моря. однажды в трактире появляется суровый моряк. сам себя он называет «капитан» и пьет много рома. капитан снимает одну из комнат таверны, каждый вечер изрядно напивается, а опьянев, ругается так, что приводит в ужас всех окружающих. в то же время капитан как будто кого-то боится, а как джим выясняет позже – одноного моряка. джим подозревает, что неизвестный одноногий моряк охотиться за сундуком, который капитан принес с собой. однако одноногий так и не появляется в «адмирале бенбоу». зато явился бледный человек, назвавший себя черным псом. разговор между капитаном и этим человеком заканчивается дракой. капитан ранит черного пса, но тот успевает скрыться. а затем капитан падает на пол – у него удар. целую неделю грозный постоялец болеет, но потом приходит в себя. он открывает джиму хокинсу свою тайну – многие хотят завладеть его судном, которое таит в себе несметные богатства
Объяснение:
вот так именно выглядит средневековый замок