Согуш учурунун катаал шартында бийик адамдык абийирин сактап калган "Ак-Сай десанттары" — өспүрүмдөр тууралуу баян.
Башкарма, майданчы Тыналиев мектептен Ак-Сайга кош айдоо үчүн беш жигитти – "чорону" тандап алат. Алардын колбашчысы он бештеги – Султанмурат, экинчи чоро – Анатай, үчүнчү чоро – атка жеңил, тайга чак Эркинбек баатыр, төртүнчүсү – Алтын туяк аты бар Эргеш баатыр, бешинчиси – Кубаткул. Мына ушул Тыналиев "Ак-Сай десанттары" деп атаган балдарды алдыда оор сыноолор күтүп турган. Чыгармада ошол балдардын өмүрүнүн бир кыска үзүмдөрү, кош айдоого даярдыктары, кош айдоо кезиндеги жеңиштери жана жеңилиштери чагылдырылат.
Бүгүн жазуучунун согуш апаатынын алыскы бир айылдагы беш балага тийгизген таасири тууралуу жазылган "Эрте келген турналар" повести тууралуу 7 фактыны сунуштайбыз.
Вірш «Галицько-Волинські майстри» Олеся Лупія закінчується рядками:
Немало тих святих творінь
Понищили чужинські орди,
Та що зберіг народ наш гордий,
Те знищити не може тлінь.
Тлінь, можливо, й не може, а от «народ наш гордий» – так він запросто. Люди направду керуються у власних діях хибною формулою: «Я тебе породив, я тебе і уб’ю», бо якраз до творення вони ніякого стосунку не мають. Місцеві громади, у віданні котрих перебувають храми, чомусь вважають, що пам’ятки цілком і повністю є їхньою власністю, і це не несе перед ними ніякої відповідальності за дії щодо них. Мовляв, що хочемо – те й робимо. Проте вони забувають, що пам’ятки на те і є пам’ятками, аби належати всій країні, а не жменьці людей, котрі не усвідомлюють цінності того, що їм ввірено і навіть не хочуть нічого чути про важливість цих місць.
Вони почуваються ґаздами, тому роблять, що хочуть, але чомусь не відчувають тяглості традиції. Не відчувають відповідальності перед рідними й близькими, котрі колись вкладали в ті храми не лише кревні, а душу.
Сумно ще й те, що нічого культурного на цій периферії не твориться натомість. На місці краси постає лише тупе жлобство у вигляді вагонки, цибулястих бань «під золото» і зачинає буянити царство штучних квітів. Люди нищать залишки минулої розкоші своїми руками. Переривають традиції, руйнують зв’язки поколінь. Виривають із української культури цілі пласти. Вони можуть навіть бідкатися щодо Нотр-Дама, але зовсім не шкодувати робіт Сосенка, Буцманюка та Левинського.