Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Великая Отечественная война закончилась в 1945 году больше семидесяти лет с тех дней, и живых участников этой войны осталось очень мало. Мы чествуем ветеранов и гордимся их беспримерным подвигом. И мы все помним о той войне, и хотим, чтобы она не повторилась.
Конечно, мы не видели войны, потому что родились через много лет после нее. Тем, кто пережил ту страшную войну, сейчас много лет. Но в памяти народа война отпечаталась навсегда. О войне написаны книги, сняты фильмы. Уже несколько поколений людей воспитано на примере подвигов наших воинов, победивших фашизм.
Практически каждая семья в СССР кого-то потеряла в Великую Отечественную. Остались их награды, фотографии в семейных архивах. Остались мемуары участников войны. Остались воспоминания. Осталась память.
