І
Коли у грудні 1940 року, дорогою до Сполучених Штатів, переїздив я Португалію, Ліссабон мені здався за якийсь рай, світлий і смутний. Ті дні тут було тільки й розмов, що про неминучий напад німців, і Португалія з усієї сили чіплялася за оману власного гаразду. Ліссабон, урядивши найпишнішу виставку з усіх, що тільки в світі бували, всміхався блідою усмішкою — так всміхаються матері, не маючи звісток од сина на фронті, і намагаються врятувати його вірою своєю: "Син живий, я ж бо всміхаюсь…" Ліссабон теж нібито казав: "Гляньте, як у мене гарно, затишно, світло…" Цілий материк, мов та почвара, пожертою здобиччю нагодована, виснув горою над Португалією. Але бенкетник Ліссабон кидав Європі виклик: "Хто зазіхне на мене, коли я намагаюся будь-що не ховатися! Коли я такий беззахисний!.."
Міста в моєму краї ночами були попелясто-сірої барви. Я від освітлення відвикнув, і ця осяйна столиця будила в мені невиразну тривогу. Коли передмістя затоплює темінь, то діаманти в сліпуче яскравій вітрині надять до себе грабіжників. І ти відчуваєш, що вони десь никають поблизу. Я відчував — над Ліссабоном запала європейська ніч, що аж роїлася від круків-бомбовозів, начебто вони здалеку зачули той скарб.
Але Португалія заплющувала очі на хижакові домагання. Вона не хотіла вірити лихим призвісткам. Португалія розпачливо, але впевнено працювала тільки коло мистецтва. Хто наважиться її сплюндрувати з її культом мистецтва? Вона добувала на люди всі свої дива. Хто наважиться її сплюндрувати з усіма цими дивами? Вона показувала своїх світочів. А що не мала ні війська, ні гармат, виставила супроти крицевої потуги загарбника всю свою кам’яну варту: пам’ятники поетам, мореплавцям, завойовникам. А що не мала ні війська, ні гармат, заступила шлях ворогові всією своєю минувшиною. Хто наважиться її сплюндрувати з цим спадком її великої минувшини?
Сумно ходив я вечорами поміж павільйонів з виборним смаком урядженої виставки, де кожну дрібничку доведено до якоїсь досконалості, аж до музики, ненав’язливої такої, з таким тактом дібраної — вона стиха линула над садами, не ріжучи вуха, немов жебоніння того струмочка. Хто ж зніме руку на це бездоганне відчуття міри?
І Ліссабон з його усмішкою мені здавався ще сумніший за мої притемнені міста.
Я знавав, та й вам, очевидно, відомі трохи дивакуваті родини, що при обідньому столі залишають місце для небіжчика. Вони відкидають непоправне. В такому викликові я нічого не бачив потішливого. Мертві нехай будуть мертві. І тоді, вже як мертві, вони прибирають нової форми присутності в нашому житті. А родини, що про них я кажу, без кінця зволікають з їхнім поверненням. Мертві їм стають за повсякчас відсутніх трапезників, що назавжди спізнилися до столу. Вони підмінюють жалобу даремним чеканням. І ці домівки здавались мені прибиті лихом, ще непоправнішим, ще безвихіднішим, ніж утрата. Господи, погодився ж я вбратись у жалобу за пілотом Гійоме, збитим під час поштового рейсу, останнім товаришем, котрого я втратив! Гійоме вже не зміниться. Він більш ніколи не завітає до мене, але й не буде ніколи відсутній. Я пожертвував його накриттям коло мого столу, цією марною пасткою, і він став мені за правдивого неживого товариша
В мире много дорог и по какой именно мне идти предстоит выбрать в ближайшее будущее. Кем стать? Куда пойти что-бы приносить пользу нашему миру?
ответ на этот во есть!
Многообразие проффесий на нашей земле очень велико, но я точно знаю, что в той или иной работе я смогу приносить людям пользу. Стану военным- буду защищать нашу страну!
Врачом- лечить людей и предостеригать от разных заболеваний .
Пожарным людей стихийных и человеческих факторов. Но я точно знаю какую работу не выберу я принесу пользу людям трудясь на благо совести!
Подробнее - на -
Объяснение:
