Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській родині. Гордон — друге особисте ім'я Байрона, дане йому при хрещенні і збігається з дівочим прізвищем матері. Батько Байрона, претендуючи на шотландські володіння свого тестя, використовував «Гордон» як другу частину прізвища (Байрон-Гордон), а сам Джордж був записаний в школу під таким же подвійним прізвищем. Його батько, Джон Байрон був офіцером британської армії, вдівцем. Від першого шлюбу у нього була донька Августа, яку виховувала бабуся, і її дружба з братом Джорджем розпочалася лише у 1804 р. батьки Байрона розлучились відразу після його народження. Джон Байрон, ховаючись від кредиторів, виїхав до Королівства Франція, де помер у віці 36 років. На той час Джорджу виповнилося лише 3 роки, тому він уявляв батька лише з розповідей близьких йому людей, але до імені батька ставився з повагою.
У десять років, після смерті двоюрідного дідуся, Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир (великому промисловому центрі Великої Британії). Саме тут Джордж став свідком жахливого визиску пролетаріату й виступів луддитів. Тоді, десятирічний Байрон так сильно закохався в свою кузину Мері Дафф, що, почувши про її заручини, впав у істеричний припадок. У 1799 році він вступив до школи доктора Глені, де пробув два роки і весь час лікував свою хвору ногу, після чого досить одужав, щоб надягати чоботи. У ці два роки він навчався дуже мало, зате прочитав всю багату бібліотеку доктора. Перед від'їздом в школу в Херроу Байрон знову закохався — в іншу кузину, Маргариту Паркер. «Години дозвілля» (1807) — перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809) поклала початок теоретичній полеміці Байрона з реакційним романтизмом, якої він не припиняв протягом всього життя. Байрон суворо осуджував поетів так званої «озерної школи» за зраду прогресивних ідей, нещадно висміював потяг до середньовіччя, містики.
Літературну славу й світове визнання принесла Байрону перша пісня «Паломництво Чайльда Гарольда» (1812), написана під враженням подорожі до Королівства Португалія, Іспанії, Албанії, Греції, Османської імперії. Публікація цього поетичного щоденника знаменувала собою народження революційної течії в англійському романтизмі. Саме тут Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн. Для цього він використав традиційну на той час форму мандрів романтичного героя.
Повернувшись до Англії, Байрон бере активну участь у політичному житті країни, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Своє обурення реакційною політикою уряду, ідею неминучості народної помсти Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812), а також у віршах та епіграмах 1812—1816. У ці ж роки Байрон створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Гяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше — «Мазепа», 1818, та ін.), об'єднаних спільними настроями. В цих поемах особливо помітні суперечності світогляду Байрона — могутній протест поета-романтика проти ненависної йому дійсності і анархо-індивідуалістичні мотиви та песимізм. Настрої трагічної самотності, відчаю, нігілістичне заперечення можливостей суспільного прогресу особливо виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред» (1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від'їзду Байрона з батьківщини внаслідок жорстоких переслідувань його панівними класами Великої Британії. Так звана світова скорбота Байрона виникла насамперед під впливом духовної кризи, пережитої поетом у зв'язку з крахом ідеалів Французької революції та реставрацією «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона. Сила Байрона в тому, що він зумів перебороти свої вузько індивідуалістичні й песимістичні настрої і в громадсько-політичній діяльності та у найкращих творах залишився активним борцем проти реакції, за краще майбутнє народу. Цю силу він черпав у живому зв'язку з визвольними рухами сучасності. Навіть у найтяжчі для нього часи внутрішньої розгубленості Байрон вірний своїм демократичним принципам. У поемі «Шільйонський в'язень» (1816) він оспівав мужність швейцарського республіканця XVI століття Боннівара, створив бойовий гімн англійських луддитів — «Пісня для луддитів» (1816).
В том-то и дело что, человек приходит в церковь и предпологается, что он должен услышать то, что сказал бы ему сам Господь, то есть открыть ему глаза на то, в каком он состоянии, и чем это состояние чревато, далее должен ЯСНО понимать из проповедуемого, что нужно для того, чтобы
В Малахии сказано "Ибо уста священника должны хранить ведение, и закона ищут от уст его, потому что он вестник Господа Саваофа. "(Мал.2:7)".
Зачастую же выходит что проповедь вялая, непонятна ее основная мысль, насыщена терминами без разъяснения, разбавлена плотью. И чтобы создать видимость воздействия проповеди на людей проповедники прибегают к психологическим трюкам - либо пытаются воздействовать на чувства, разжалобить аудиторию, либо подталкивают к покаянию да еще и заверяют потом в 100%-ном и записи в книге жизни... Выходит проповедник сам четко не понимает поставленную перед ним Господом задачу, раз не выполняет ее должным образом...
Объяснение:
Однако император Константин не был первым императором, кто прекратил гонения на христиан. За два года до Миланского эдикта Константина, дающего свободу вероисповедания, императором Галерием был подписан Никомедийский эдикт терпимости, прекращавший все гонения на христианскую религию. Из этого эдикта следовало, что христиане могут открыто исповедовать свою религию при условии, что они должны молить своего Бога о процветании и благополучии Римского государства. Сразу после приятия этого эдикта все находившиеся в тюрьмах христиане были освобождены. При этом христианские авторы обличают Галерия как одного из главных гонителей христиан. Считается, что к концу своей жизни император Галерий изменил свое отношение к христианству, поскольку понял, что гонения на христиан потерпели неудачу. Христиане не только не исчезли, но и укрепились в своей вере, что наносило ущерб национальному единству и гармонии. Кроме того, страдания отдельных христиан не вызывали восторга у языческого населения.
Таким образом, Константин лишь продолжил дело, начатое императором Галерием, подписав Миланский эдикт. Кстати, этот эдикт был принят также и еще одним императором — Лицинием. Миланский эдикт не придавал официального государственного статуса какой-либо религии. В соответствии с Миланским эдиктом все религии уравнивались в правах, таким образом, традиционное римское язычество теряло роль официальной религии. Эдикт особенно выделял христиан и предусматривал возвращение христианам и христианским общинам всей собственности, которая была у них отнята во время гонений.