1.Экономич. кризис 1847г. и неурожаи 1845-1847гг
2.Политич. бесправие как рабочего класса, так и широких слоёв буржуазии.
3.Борьба раб. класса против капит. эксплуатации в условиях массовой безработицы.
4.Требование буржуазией избирательной реформы.
Енді Ворхолом, який створив відому серію картин баночки супу Campbell у 1962, насміхаючись зі споживацької культури.Потім він малював картини для інших товарів, але цим самим і зруйнував рекламу як мистецтво.Привабливий друг Мони Лізи, створений Леонардо да Вінчі, в рекламі німецького сервісу знайомств.Volkswagen не відстає зі своїм Polo BlueMotion, привертаючи увагу до цієї моделі, яка споживає мало палива, через постери у стилі Рене Магрітт та Сальвадор Далі.KitchenAid – постер, на який надихнули твори Анрі Матіса.
П'єса норвезького письменника — драматурга Генріка Ібсена "Ляльковий дім", можна сказати, є самою відомою із його творів в нашій країні. Дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що мали місце в родині письменниці Лаури Кілер, знайомої Ібсена.
Коли починаєш читати твір, то і благополучний красивий дім, і його мешканці, і їх життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вир подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати і зверхність почуттів, і нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива і неправильна: якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то між ними не має бути секретів. Очевидно, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так і вийшло. Дізнавшись про все, Хельмер, який тільки недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, вже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не зважаючи на те, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою "лялечку"? Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, і ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колись вона була лялечкою — донечкою для тата, тепер вона лялечка — дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей ставиться, як до ляльок. У кінці п'єси Нора вже перестає бути "лялькою", "соловейком", вона на повний голос говорить про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився і "лялечка" має зайняти своє звичайне місце.
Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Г. Ібсен виніс на сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її право на власну точку зору, про її рівні права з чоловіком. Це було зовсім новим для норвезької та й для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця й не зрозуміло — то пішла Нора чи ні? Двері тільки причинені й через них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Я думаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але тільки не помирають духовно, хай не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, за те, щоб ніхто не був просто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб суспільство складалося не з "лялькових", а справжніх, міцних осель, де панують кохання і щирість, взаєморозуміння і повага.
Луи-Филипп пришёл к власти в 1830 году в ходе буржуазно-либеральной Июльской революции, которая свергла реакционный режим Бурбонов в лице Карла X. Восемнадцать лет правления Луи-Филиппа (так называемая Июльская монархия) были характеризованы постепенным отходом от идей либерализма, учащающимися скандалами и возрастающей коррупцией. В конечном итоге Луи-Филипп присоединился к Священному союзу монархов России, Австро-Венгрии и Пруссии. Целью этого основанного на Венском конгрессе в 1815 союза было восстановление в Европе порядка, существовавшего до Французской революции 1789. Это выражалось прежде всего в обновлённом доминировании дворянства и возвращении его привилегий.
Франсуа Гизо
К середине 1840-х годов во Франции наметились признаки социального и экономического кризиса. Несмотря на продолжающийся промышленный подъём, участились массовые банкротства, увеличивалось число уволенных и безработных, постоянно росли цены. В 1845—1847 годах страну постигли тяжёлые неурожаи. «Король-буржуа», «народный король» Луи-Филипп уже не устраивал не только простолюдинов (легенды о его «простоте» и популистские прогулки по Елисейским полям без охраны с зонтиком под мышкой быстро надоели простому народу), но и буржуазию. Прежде всего её разозлило введение избирательного права, при котором голоса были более не равны, а взвешивались в зависимости от доходов голосующего, что на практике уменьшало влияние буржуазии на законодательство. Луи-Филипп покровительствовал только своим родственникам и друзьям, погрязшим в финансовых аферах и взятках. Всё внимание правительства было обращено на денежную аристократию, которой король отдавал явное предпочтение, чем простому народу: на высших чиновников, банкиров, крупных торговцев и промышленников, для которых были созданы самые благоприятные условия в политике и бизнесе. Повсеместно распространилось убеждение, что избирательная система должна быть изменена. В палате депутатов всё чаще звучало требование расширить избирательное право на всех налогоплательщиков, но король упорно отвергал всякую мысль о политических изменениях. Эти настроения в нём поддерживал самый влиятельный министр последних семи лет его царствования — Франсуа Гизо, ставший в 1847 году во главе кабинета. На все требования палаты снизить избирательный ценз он отвечал отказами.
Нет ничего удивительного, что в те годы на жизнь короля было совершенно более десяти покушений. Совершали их как члены тайных обществ (например, Фиески из «Общества прав человека» Огюста Бланки, стрелявший в короля 28 июля 1835), так и малограмотные одиночки, наслушавшиеся пропаганды радикалов. В 1840 году у очередного человека, покушавшегося на жизнь короля, полотёра Жоржа Дармеса, спросили на следствии, какова его профессия. «Истребитель тиранов, — гордо ответил он. — Я хотел Францию». Всееобщее недовольство Июльской монархией и её главой нарастало.
Среди рабочих недовольство затруднительным социальным положением, обострённым сельскохозяйственным и торговым кризисом 1847 года, переросло в революционные настроения.