объяснение:
арабсько-хозарські війни були епізодом довгої боротьби між кочуючими на північ від кавказу різними і розташованими на південь від нього цивілізованими державами, коріння яких сягають глибокої давнини. головними шляхами вторгнень номадів були дар'яльська ущелина і каспійська брама, а тому розташовані південніше держави здавна прагнули їх контролювати. саме тому шахи держави сасанідів проявляли до них великий інтерес і розгорнули в v–vi століттях грандіозне фортифікаційне будівництво в дербенті[6][7], що став в майбутньому одним з ключових місць зіткнень хозар і арабів[1]. у цей час були зведені такі споруди, як дербентський мур і фортеця нарин-кала. варто відзначити, що в середньовіччі виникла легенда, згідно з якою всі ці укріплення звів олександр македонський, заточивши тим самим міфічні племена гог і магог[8]. саме завдяки цій легенді каспийска брама отримала свою другу назву — александрова брама. крім того, ранньосередньовічні автори асоціювали гог і магог з хозарами, які прийшли на зміну скіфам і гунам][9].
після того, як арабський халіфат підкорив державу сасанідів, араби успадкували проблему захисту своїх північних рубежів від номадів. проте на відміну від персів, які посіли глуху оборону, араби, слідуючи мусульманській концепції про поділ світу на дар аль-іслам («простір ісламу») і дар аль-харб («простір війни»), вважали своїм обов'язком ісламізувати племена номадів і включити їх землі до складу своєї держави[10]. тому східна частина кавказу (сучасні дагестан , азербайджан і іранський азербайджан) стала ареною регулярних військових дій між хозарами і арабами. головними цілями арабських військ були міста дербент, беленджер і семендер . через це хозарам довелося перенести свою столицю з семендер в більш віддалений і безпечний ітиль[11].
крім того, арабсько-хозарські війни були деякою мірою пов'язані з арабсько-візантійською боротьбою за східну частину анатолії, яка ічно примикає до кавказу. візантійські імператори розуміли, що хозарський каганат може бути для них дуже цінним союзником проти мусульман і прагнули зміцнити відносини з ним. тому у 705 році імператор юстиніан ii взяв у дружини хозарську принцесу[12][13]. можливість хозар і візантійців взаємодіяти через територію вірменії представляла для халіфату серйозну небезпеку, особливо враховуючи відносну близькість вірменії до сирії, в якій розташовувалася столиця омейядів — . тому деякі візантісти, зокрема, дмитро оболенський, називають головною причиною арабсько-хозарських війн прагнення мусульман позбавити візантію сильного союзника в особі хозарії[14]. проте ймовірніше, що самі візантійці спонукали хозар атакувати халіфат, прагнучи зменшити зростаючу напругу у своїх східних кордонів[15]. трохи пізніше, в 733 році, інший візантійський імператор, лев iii ісавр, заради зміцнення хозаро-візантійського союзу одружив свого сина і спадкоємця костянтина на хозарській принцесі чичак[16][17].
також як додатковий привід для конфліктів було висунуто припущення, що араби прагнули з їх взяти під свій контроль північну гілку великого шовкового шляху. однак історик джеральд мако оскаржує цю твердження, вказуючи, що затухання арабо-хозарських конфліктів відноситься якраз до часу найвищого розквіту шовкового шляху, тобто до другої половини viii століття[18].
В этом рассказе говорится о том, как изменились отношения мальчика к простой еде. Папа поведал ему историю о том, что во время войны с фашистами, в Москве было холодно, голодно и он, еще совсем ребенок, вечно хотел есть. Но еды не хватало, а иногда её просто не было. И вот в один из осенних дней, в одном из переулков, он увидел машину полную арбузов, которую разгружали люди. Один арбуз разбился. Добрые люди отдали мальчику этот арбуз, который он съел вместе со своим другом. Но это было только раз, а мальчик мечтал, что снова его угостят арбузом и потом долго ходил в этот переулок. Но машины с арбузами больше не было. И теперь ему снились сны, не только о хлебе, но и об арбузах, так ему хотелось есть.Мальчик выслушал рассказ папы и больше никогда не говорил маме, что не будет есть то, что она приготовит.
Подробнее - на -
Объяснение:
1) отсутствовали ограничения по тяжести труда; 2) отсутствовали ограничения по возрасту; 3) длительность рабочего времени наравне со взрослой и не нормировалась; 4) работа наносила большой вред образованию; 5) ради прибыли применялась эксплуатация детей и нарушались законы.
Б. Какие выводы можно сделать о работе детей в XIX веке?
Детский труд, в силу его дешевизны, использовался крайне широко без учета возраста детей, тяжести труда, длительности рабочего дня и делал практически невозможным образование.
Детский труд может быть рассмотрен как следствие нищеты и низкого уровня развития общества. Одна из основных причин, вынуждающих детей работать состоит в том, что от этого зависит выживание их семей и их собственное выживание. Немаловажную роль играет воля взрослых, которые могут использовать незащищённость детей в своих целях. Также играют роль социальные и культурные традиции, например:
• мнение о том, что труд способствует формированию характера и развитию навыков детей.
• традиция преемственности профессии.
• убеждение в том, что девочки менее нуждаются в образовании, чем мальчики, в связи с их традиционной ролью домохозяек.
Вышеуказанные традиции могут быть так сильны, что как дети, так и их родители могут не осознавать, что детский труд незаконен и противоречит интересам самих детей.
В. Как изменилось отношение к детскому труду в современном обществе?
Запрещено привлекать к труду детей, не достигших 14 летнего возраста, а также привлекать к тяжелым, вредным работам. Запрещено привлекать к работе в ущерб учебному времени. Появились законы, предусматривающие наказания за использование труда несовершеннолетних. Теперь каждый подросток, достигший 14 лет, может устроиться на работу (в неурочное время, во время каникул), разумеется, с нормативными для подростка определенного возраста рабочими часами.