Английский писатель Джеймс Олдридж приобрел широкую известность не только в своей стране, но и за ее пределами. “В моих книгах главная тема всегда одна и та же – выбор, – писал Олдридж. – Выбор пути, выбор действия, выбор мировоззрения”. Именно этой темы автор придерживается на протяжении всего своего творческого пути, осмысливая ее на различных уровнях. Часто в его произведениях рассматривается проблема взаимопонимания между людьми.
Так и новелла “Последний дюйм” привлекает особое внимание читателей не столько стечением
необычных обстоятельств (герой, пилот, берется не за свое дело: он спускается на дно Красного моря, где с риском для жизни проводит подводные съемки морских хищников для телевидения), сколько своим внутренним драматизмом. Когда читаешь это произведение, возникает чувство, что перед тобой рассказ очевидца, – такой достоверностью, такой силой чувств проникнуты строки, такая точность и убежденность звучит в них.
Мы живо представляем себе человека, у которого не очень удачно сложилась жизнь, он в сорок три года “остался ни с чем, если не считать равнодушной жены, которой он не был нужен, да десятилетнего
сына… чужого им обоим”. Мы представляем себе мальчика “одинокого и неприкаянного”, несчастного от того, что в свои десять лет он понимает: “мать им не интересуется, а отец – чужой человек, резкий и немногословный”. Писатель раскрывает перед нами весь путь, который пришлось пройти отцу и сыну, оказавшись в трудной ситуации.
Но главное – путь, который они навстречу друг другу – это путь к взаимопониманию и дружбе.
Снимая акул под водой и подвергшись нападению одной из них, Бен отчаянно вступил в схватку с хищницей и в конце концов сумел выбраться на берег. Он истекал кровью, не чувствовал рук и ног, но думал только об одном: нужно выбираться отсюда сына. Единственная возможность вернуться домой – самолет.
Но Бен не в состоянии управлять им. Это должен сделать Дэви. Собрав последние силы, отец старался подобрать нужные слова, вести себя так, чтобы не вызвать страх в душе ребенка. “Мальчик не должен знать, что машину придется вести ему, – думал он. – Если сказать, это испугает его до смерти”. Отец старался держаться бодро, убеждая сына, что самолет сам полетит, что “ветер сам донесет” их домой.
Бен думал о том, что главное – продержаться до Каира и “показать мальчику, как посадить самолет”. Он старался говорить так, чтобы его слова успокоили испуганного сына. И здесь Дэви проявил всю силу своего характера и сделал так, как учил его отец. Он не потерял самообладания, четко выполнял все указания Бена и довел самолет до цели.
Они долетели. И выжили.
Писатель показал, как в суровых условиях раскрываются характеры героев: они смогли забыть о второстепенном, чувствуя большую ответственность за жизнь и судьбу близкого человека. Характер Дэви меняется на протяжении новеллы, раскрывается более полно. Мальчик на наших глазах становится более решительным, твердым, мужественным, приобретает уверенность в себе. Преодолевая испытание, меняется и отец, он начинает смотреть на сына совсем другими глазами.
И постепенно недоверие Дэви к отцу уменьшается до “последнего дюйма”. И Бен теперь знает, что обязательно сумеет найти путь к сердцу сына. Нужно тблько время.
Но теперь ради этого мальчика он готов на все: “на это стоило потратить время”.
В новелле “Последний дюйм”, как и во многих других своих произведениях, Джеймс Олдридж пишет о том, что близко ему самому, о том, что является частью испытанного и пережитого им. В поисках жизненных и человеческих идеалов герои его произведений ищут и находят то главное, что дает возможность изменить мир к лучшему. Олдридж говорит о проблемах взаимоотношений между людьми, о взаимопонимании, о преодолении одиночества и отчуждения, а эти темы и сегодня остаются важными и актуальными.
Объяснение:
вот что смог найти
Маючи чарівного пензлика, можна намалювати стільки всього! Наприклад, я б намалювала посмішку, яка робила б щасливою усіх людей. Тоді б мої рідні, сусіди - усі були б щасливими. А якщо люди щасливі, вони не сваряться. А навпаки, люблять, поважають один одного. Намагаються зробити іншим щось приємне. А ще б я намалювала чарівним пензликом добробут для кожного дитини. Щоб кожна дитина у світі була здоровою, нагодованою та одягненою. І щоб у кожної дитини були тато та мама. І щоб кожен малюк ніколи не знав, що таке війна. Я б намалювала мир у всьому світі. Він нам дуже потрібен!
Объяснение:
Маючи чарівного пензлика, можна намалювати стільки всього! Наприклад, я б намалювала посмішку, яка робила б щасливою усіх людей. Тоді б мої рідні, сусіди - усі були б щасливими. А якщо люди щасливі, вони не сваряться. А навпаки, люблять, поважають один одного. Намагаються зробити іншим щось приємне. А ще б я намалювала чарівним пензликом добробут для кожного дитини. Щоб кожна дитина у світі була здоровою, нагодованою та одягненою. І щоб у кожної дитини були тато та мама. І щоб кожен малюк ніколи не знав, що таке війна. Я б намалювала мир у всьому світі. Він нам дуже потрібен!
Дячиха Євпраксія поралася біля печі. Вона гнівалася, що дяк Оверко десь затримався й вечеря вже перестояла. Підкинула до печі дрова й задрімала.
Чекав на господаря й Домовик, який любив веселого та говіркого дяка.
Дяк Оверко пішов ще вдосвіта до сусіднього села на храмове свята й досі не повернувся, хоча вже смеркало.
Домовик виплигнув на хату, обдивився, чи все в порядку в господарстві — корови замкнуті в хліві, собака Бровко на місці — й пішов швиденько з двору шукати дяка.
А дяк Оверко, добре наївшись та напившись на святі, виходив цей час із сусіднього села. Дорога йшла через болото.
П'яненького дяка помітила левадна Хуха й вирішила попередити Потерчат, щоб ті засвітили свої каганці і вказали мандрівцю справжній шлях.
Щоб було веселіше, дяк Оверко наспівував церковних пісеньок. Раптом побачив перед собою маленькі зелені вогники й вирішив, що то його манить нечиста сила. Він злякався, метнувся в інший бік і потрапив у багновисько. Як Дитинчата-Потерчата із синіми чубчиками на голівках не співали йому, не вказували шлях, він не розумів, бо голоси в Потерчат слабенькі, нагадують шелест очерету.
Постоявши довгенько, дяк вирішив іти далі, але заблукав і постів сторч у болото.
Його крик «рятуйте!» почув Домовик, підбіг до нього, перетворився на стару вербу й простягнув гілку. Дяк ухопився за неї й вибрався з трясовини. Домовик дякові на вухо: «Іди тепер, Оверку, просто й нічого не бійся», але так, ніби це він сам собі так намислив.
Швидко дістався дяк додому, — але в такому вигляді, що Домовик не втримався від реготу, який нагадував тріщання меблів.
Дячиха аж злякалася, почала кричати, лаяти чоловіка, навіть віника вхопила.
Дяк Оверко почав розказувати, як його водила нечиста сила по болоті. Але дячиха не дала йому скінчити й сказала, що то водила його не «нечиста сила», а горілка. Домовик подумки похвалив господиню за розумні слова й тихцем забрав у неї з рук віника.
Дяк Оверко, умившись та перевдягнувшись, ще довго розповідав дячисі про свої пригоди, про те, як урятувався він щирими молитвами.
Коментар
Часто люди, роблячи не зовсім хороші вчинки, посилаються на те, що їх підманула «нечиста сила». Письменник В. Королів-Старий вирішив змінити таку думку й показати Домовиків, Відьом, Потерчат, Хух, які допомагають людям. А відповідальність за свою нерозважливість людина має покласти на саму себе.