Гривня (символ — ₴, код — UAH) — офіційна валюта України. Відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми та статей 99 і 102 Конституції України протягом 2–16 вересня 1996 року в Україні була проведена грошова реформа. В обіг введено національну валюту України гривню та її соту частку — копійку. Літерний код валюти — UAH, цифровий код — 980, скорочене позначення — грн (без крапки на кінці).[2] Емісійний інститут — Національний банк України.
Сьогодні в обігу перебувають монети номіналом 10, 50 копійок, 1, 2, 5, 10 гривень і банкноти номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500, 1000 гривень. З 1 липня 2018 року Національний банк України припинив випуск монет номіналами 1, 2, 5 і 25 копійок. З 1 жовтня 2019 року монети в 1, 2 та 5 копійок перестали бути законним платіжним засобом в Україні, з 1 жовтня 2020 року монети у 25 копійок також втратили статус платіжного засобу. Протягом 2018—2020 років були введені в обіг монети номіналами 1, 2, 5 і 10 гривень, які поступово замінять банкноти відповідних номіналів. 25 жовтня 2019 року в обіг була введена банкнота номіналом 1000 гривень. Після завершення впорядкування номінального ряду монет і банкнот гривні, в обігу перебуватимуть монети номіналом 10, 50 копійок, 1, 2, 5, 10 гривень та банкноти номіналом 20, 50, 100, 200, 500 і 1000 гривень.[3]
Історія української валюти сягає часів Київської Русі та походить від слова «гривна» — стародавньої нашийної прикраси, а також вагової, лічильної та монетної одиниці, що мала поширення на теренах сучасної України.
Объяснение:
Відповідь:
ндіюсь до Пояснення:
Сьогодні міжнародна міграція виступає важливим ресурсом розвитку приймаючих країн, країн транзиту та призначення. Пріоритетним завданням світового співтовариства є виявлення в здобування з цього глобального явища максимально позитивних ефектів і зведення до мінімуму його негативних наслідків.
Сучасні практичні проблеми соціально-економічного розвитку у світі багато в чому обумовлені міграційними процесами. Вплив міграції на громадське життя завжди був суттєвим, однак приблизно до кінця XX століття міграційні процеси не мали такої самостійної основи, як сьогодні, не були сталими. На рубежі XIX – XX ст. руйнація традиційних інститутів суспільства здобула глобальних масштабів через різке прискорення соціально-економічних процесів індустріалізацією. Постійним супутником індустріального суспільства стала міграція. До початку XX ст. міграція найчастіше викликалася та зупинялася владними розпорядженнями, була керованою, а головними формами міграції були завойовницькі походи (колонізація територій, работоргівля), що переміщували значні маси людей. Відсутність транспортних можливостей обмежувала самостійний міграційний рух людей у Географічне місце перебування людини майже завжди збігалося з певним соціальним тому це явище мало враховувалося під час прийняття державних рішень.
Сучасна міграція за впливом на світовий соціально-економічний, соціокультурний і політичний р порівнянна з “великим переселенням народів”. Однак на відміну від минулих історичних епох змінилася не тільки природа (нерівномірність поширення населення на планеті, різні природні й соціальні умови життя людей) і умови (можливості переміщення: швидкість, інтенсивність міграційних потоків) міграцій, але і її спрямованість – міграція набула доцентровий характер. Якщо традиційні міграційні потоки були завжди спрямовані від центру до периферії (ідея “завоювання”, “змішування”), то в індустріальну епоху напрямки міграцій діаметрально змінилися (переважає ідея “збирання”, “концентрування”).
На сьогодення спроби державного регулювання міграційних процесів не дають очікуваних результатів. Міграційні політики держав відзначаються уривчастістю управлінських дій, недостатністю як ресурсної так і законодавчої бази. На відміну від попередніх століть, сучасна міграція не піддається авторитарним формам впливу, вона вимагає створення системи управління у формі самостійного соціального інституту, здатного вирішувати нові завдання принципово новими Це висуває нові вимоги до діяльності державних органів влади.
Ефективне регулювання міграційними процесами, створення передумов для залучення необхідного людського ресурсу та збереження наявного потенціалу в Україні є запорукою підвищення її конкурентоспроможності на світовому рівні та сталого економічного розвитку.