Кашта́новые по́чвы — почвы, распространённые в условиях сухих степей умеренного пояса; на территории Украины — в условиях сухих причерноморских и присивашских степей; в России — в условиях сухих степей Калмыкии, Волгоградской, востока Ростовской, Саратовской и юга Оренбургской областей; в Казахстане — в западной части страны близ границы с Россией, а также на юге и юго-востоке республики.
Каштановые почвы на территории СНГ занимают около 107 млн га или 4,8 % от общей площади. Первая классификация каштановых почв принадлежит В.В.Докучаеву. Он разделил их на темно-каштановые с содержанием гумуса около 4% и светло-каштановые – 2-3% гумуса. В настоящее время выделяют 3 подтипа: темно-каштановые (К3), каштановые (К2), светло-каштановые (К1).
Темно-каштановые почвы содержат в перегнойном горизонте 4—5% гумуса, каштановые 3—4 и светло-каштановые 2—3%. Каждый из этих подтипов образует свою почвенную подзону.
Сельскохозяйственное использование каштановых почв. Сухие степи — это зона зернового хозяйства и значительно развитого животноводства
Група 2:Українці успадкували риси населення доби Русі[1]. Ранньосередньовічний відлік етногенезу майбутньої нації, котрий обґрунтували зокрема Грушевський, Бжеський та Залізняк, є переважаючим у науковому середовищі XXI ст.
У той же час, на думку окремих істориків, зокрема, Смолія, котрий (услід за тезами Погодіна) зазначив, що варто відрізняти етногенез від формування української нації, яке відбулося у XVI столітті з української народності[2][3].
За визначенням соціолога О. В. Нельга, етногенез — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток[4]. Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвитку[5].
