Розглядаючи історію та особливості формування території сучасної України у ХХ столітті, слід пам’ятати, що на початку століття Україна ще не мала статусу самостійної, незалежної держави. Напередодні Першої світової війни її землі були поділені між двома великими імперіями – Російською та Австро-Угорською. Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною.
Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії – Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена.
Закарпаття – найзахідніша історична українська територія – входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало.
Объяснение:
