Україна має загалом рівнинний характер поверхні: 70 % її займають низовини і 25 % - височини. Лише 5 % площі країни зайняті горами, що здіймаються на крайньому півдні і заході. Рівнинна частина країни має загальний похил з півночі на південь та із заходу і сходу до Дніпра. Про це свідчить напрямок течій найбільших річок та їх приток. Абсолютні висоти території коливаються від - 5 м (рівень води в Куяльницькому лимані) до 2 061 м (г. Говерла). Такий рельєф зумовлений тривалою історією геологічного розвитку території, дією внутрішніх і зовнішніх сил Землі. Найбільші (Східноєвропейська рівнина, Українські Карпати, Кримські гори) і великі (окремі низовини, височини, гірські хребти і масиви) форми рельєфу утворилися головним чином внаслідок внутрішніх процесів, тому мають зв'язок з основними тектонічними структурами.
Визначення окремої наукової галузі знань як самостійної вимагає існування в складі її теоретичної основи чіткого визначення об'єкта, аспекту, методу, цілі та предмета дослідження. На це звертають увагу вітчизняні вчені-географи, котрі зробили вагомий внесок у розвиток теорії географії (зокрема, О. Шаблій, М. Пістун, Я. Олійник, А. Степаненко), зарубіжні (наприклад, Б. Алаєв). Так, М. Пістун наголошує: теорія кожної науки ґрунтується насамперед "на уніфікованому розумінні таких категорій, як об'єкт і предмет вивчення"*14. Вчений аргументує питання такими доводами: "Нечіткість у цьому питанні може зумовити безперспективність окремих її напрямів, дублювання досліджень з дослідженнями суміжних наук, суб'єктивність в класифікації знань, а також недоліки в структурі й організації процесу навчання"
