1941—1944 рр. — існування нацистського окупаційного режиму в Україні
Вересень 1942 р. — початок масового вивозу людей до Німеччини на примусові роботи (остарбайтери)
У всіх окупованих країнах німецький уряд запроваджував «новий порядок». Проте в різних країнах він мав свої відмінності, що залежали від ролі, яку нацисти відводили їм у своїй імперії. Українські землі передбачалося перетворити на «життєвий простір» для «арійської раси», тому вони мали стати джерелом постачання продукції та сировини для «нової Європи». Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Після завершення війни передбачалася колонізація або онімечення загарбаних територій.
«Новий порядок» передбачав: створення системи масового знищення людей, системи пограбування, системи експлуатації людських і матеріальних ресурсів. Особливістю німецького «нового порядку» був тотальний терор, який здійснювали каральні органи — державна таємна поліція (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) та озброєні загони НСДАП (СС). Із місцевого населення формувалися допоміжна поліція, низові ланки окупаційної адміністрації — бургомістри в містах, старости — у селах. Загалом окупаційні формування становили близько 350 тис. осіб
Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнародних відносин».
Це слова зі знаменитої праці Миколи Міхновського «Самостійна Україна», написаної ним у Харкові 1900 року.
Отже, від самого початку Української революції, тобто від березня 1917 року, український рух уже мав якщо й не програму, то ідеологію досягнення своєї мети – державної самостійності України.
Згадаймо, що ідею незалежності України на початку 1900-x років пропагувало чимало політиків, які належали до Революційної української партії. Зокрема, в 1904–1905 роках її пропагували на Чорноморському флоті офіцери, члени Революційної української партії Левко Мацієвич та Олександр Коваленко.
Але от парадокс: у 1917 році впродовж перших дев’яти місяців революції більшість українських політиків схилялися до автономії України у складі Федеративної демократичної російської республіки.
Натомість самостійники, яких тоді ще називали «сепаратистами» або ж «мазепинцями», становили меншість і серед українських політиків, і в українському суспільстві на загал.