Объяснение:
Йосиф Сліпий
Видатний богослов, глава греко-католицької церкви
Народився 17 лютого 1892 р. в с. Заздрість (тепер Теребовлянського району Тернопільської області). Здобув блискучу освіту в Європі. З 1926 р. очолював духовну семінарію та богословську академію у Львові. У вересні 1917 р. був посвячений митрополитом А. Шептицьким у сан священика і понад 20 років був його найближчим соратником.
У листопаді 1944 р. Й. Сліпий очолив греко-католицьку церкву. Він посів пастирське місце саме в той час, коли почалися переслідування уніатської церкви з боку радянської влади. Вночі 11 квітня 1945 р. митрополита і весь греко-католицький єпископат було заарештовано, а вже в березні наступного року у Львові було організовано собор, що проголосив «саморозпуск» греко-католицької церкви, яка фактично перейшла на нелегальне становище.
Майже десять років патріарх Й. Сліпий перебував у сталінських таборах Сибіру, Красноярського краю, Мордовії. У 1953 р. його звільнили, заборонивши повертатися до Львова, й відправили до будинку інвалідів під Єйськом (Краснодарський край), де він працював сторожем. Активно листувався з віруючими, таємно висвячував священиків, писав пастирські послання.
У 1957 р. його було знову заарештовано й ув'язнено на 7 років. За нього клопотали віруючі, ієрархи різних церков неодноразово зверталися до радянського уряду з проханням про звільнення митрополита. Лише в 1963 р. клопотанням Папи Іоанна XXIII Й. Сліпого було звільнено і він виїхав до Риму.
У Римі почав діяльність з розбудови церковного життя: в 1963 р. виступив на II Ватиканському Соборі й домігся надання Львівсько-Галицькій єпархії патріархального статусу, в 1966 р. відновив діяльність Українського католицького університету в Римі. Його зусиллями 1969 р. у Римі збудовано собор Св. Софії, відновлено видання журналу «Богословіє», випуск джерельно-богословських праць (вийшло понад 100 томів).
У 1965 р. Й. Сліпий став кардиналом, верховним архієпископом. Перебуваючи на цій посаді, він у 1968—1976 pp. відвідав найбільші українські громади в 14 країнах Європи та Америки, що сприяло консолідації українства всього світу.
Помер 7 вересня 1984 р. Був похований у збудованому ним соборі Св. Софії в Римі. У 1992 р. відповідно до його заповіту прах було перенесено на Батьківщину в собор Св. Юра у Львові.
Своё детство и юность провёл при дворе отца Всеволода Ярославича в Переяславле-Южном. Постоянно возглавлял отцовскую дружину, осуществлял далёкие походы, воевал против половцев.
В 1076 году вместе с Олегом Святославичем участвовал в походе в полякам против чехов, также дважды ходил с отцом и Святополком Изяславичем против Всеслава Полоцкого. Во время второго похода произошло первое использование наёмного войска из половцев для междоусобной войны[6]. На момент смерти Святослава Ярославича (декабрь 1076 года) был смоленским князем.
В 1078 году его отец стал киевским князем, а Владимир Мономах получил Чернигов. В 1080 году отбил набег половцев на черниговские земли, нанёс поражение кочевникам-торкам.
В начале 1080-х подавил восстание вятичей, произведя два похода (две подряд зимы между 1078 и 1084 годами).
В 1093 году после смерти отца, великого князя Всеволода, имел возможность занять киевский престол, но, не желая войны, не препятствовал двоюродному брату Святополку занять престол, сказав: «Если сяду на столе отца своего, то буду воевать со Святополком, так как стол этот был его отца». Сам же остался княжить в Чернигове. Однако, Владимир сохранил свою власть в Ростове и распространил её на Смоленск (1097). Также ему удалось не допустить замены своего сына Мстислава в Новгороде сыном Святополка (1102) и тем самым он нарушил традицию, по которой в Новгороде княжил старший сын киевского князя.