Оновлення українського театру другої половини XIX століття
У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.
Однією з найважливіших умов, що забезпечили піднесення справді народного, високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур.
Велику роль в становленні нового українського театру відіграв геніальний російський актор Михайло Семенович Щепкін (1788-1863). Початок театральної діяльності М. С. Щепкіна був безпосередньо пов'язаний з Україною, з першими творами нової української драматургії. Після вдалого дебюту на сцені в Курську Щепкін в 1818— 1822 pp. з великим успіхом виступав у Харкові, Полтаві, Києві. Разом з І. Котляревським М. Щепкін здійснював художнє керівництво Полтавським театром. За участю Щепкіна в 1819 р. були вперше поставлені на сцені п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", в яких він виконував ролі Макогоненка і Чупруна. Робота над сценічними образами Макогоненка і Чупруна була важливим етапом у формуванні реалістичної майстерності великого актора.
Участю у перших постановках п'єс Котляревського не обмежилась увага Щепкіна до української драматургії. Ставши згодом провідним актором Московського Малого театру, він багато зробив для популяризації "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника" Г. П. Котляревського, а пізніше і "Шельменка-денщика" Г. Квітки-Основ'яненка. В українських ролях він дав високі зразки реалістичної акторської гри.
Царь Лев VI не предназначался для престола, так как был вторым сыном Василия, рожденным от Евдокии Ингерины, любовницы Михаила III. Но когда старший сын царя Василия Константин неожиданно умер в 879 г., Лев оказался наследником престола вопреки желаниям отца и, по обычаям того времени, назначен был вторым царем. В 881 г. для него была избрана невеста, происходившая из патрикианского рода Константина Мартинакия, по имени Феофано. Этот брак оказался далеко не счастливым, хотя по всем признакам вина была не на стороне царицы (1).
/Среди придворных обратила на себя внимание молодого царя дочь этериарха Стилиана Чауша по имени Зоя, с которою он вступил в интимные отношения. Когда эта связь сделалась гласной, царь Василий принял суровые меры против своего сына (2), но это не восстановило добрых семейных отношений между супругами, напротив, внесло в царскую семью охлаждение и раздор между сыном и отцом. Трудно выяснить тайные пружины, которыми придворная интрига пыталась питать нерасположение между Василием и его сыном. Не подлежит сомнению то, что под конец жизни Василия отношения его к сыну весьма обострились и что любимец его, архиепископ Феодор Сантаварин, искусно воспользовался душевным настроением царя, удрученного смертью любимого сына Константина, чтобы вооружить отца против сына. Известно, что незадолго до смерти Василий даже подверг заключению своего сына и устранил от службы многих лиц, преданных царевичу. Не останавливаясь на подробностях этой семейной драмы, мы должны приходить к заключению, что Лев не был подготовлен к правительственным делам и что его кабинетная и литературная роль, составляющая характерную особенность двух царей династии — Льва и его сына Константина Порфирородного, — является результатом обстановки, в которой ему пришлось жить, и литературных вкусов, преобладавших в высшем обществе в X в./
