Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього, відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина. Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня 1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І. Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей, яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим для німецького народу. Плани щодо цієї території були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню, більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно вглиб території, хоча і не так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою. Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони. Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони отримали назву Українська повстанська армія (УПА
Развитие науки — процесс сложный, требующий и соответствующей материально‑технической базы, и людей, которые могут и хотят заниматься наукой, и общественной Среды проявить понимание и оказать поддержку научным изысканиям. В условиях феодально‑крепостнического строя быстрых изменений произойти не могло, даже когда созревала настоятельная потребность в научных знаниях и эта потребность была осознана в правительственных кругах.
Как и во второй четверти XVIII века, основным центром научной деятельности оставалась Академия наук. К ней прибавился новый учебный и научный центр – Московский университет, а также Горное училище в Петербурге (1773) и Российская Академия (1783), занимавшаяся изучением русского языка и грамматики. В развитии отечественной науки выдающееся место занимал М.В. Ломоносов, а среди иностранных ученых – крупнейший математик XVIII века Леонард Эйлер (1707‑1783 гг.), вырастивший ученых из русских учеников. Среди них С.К. Котельников, разработавший вопросы теоретической механики и математической физики, С.Я. Разумовский – основоположник отечественной астрономии
Именно в Академии наук развернулась деятельность Михаила Васильевича Ломоносова. Ломоносовский период — ярчайшая страница в истории Петербургской Академии наук.
Это был период борьбы за научное мировоззрение. Кризис средневекового мировоззрения, начавшийся в России в XVII века, а в передовых европейских странах в эпоху Возрождения, не привел немедленно к полной победе нового, рационалистического объяснения природных явлений. Средневековье отрицало исследование природы, поиск причин и закономерностей — все объяснялось божественным провидением.
Чтобы освободить человеческий разум от средневековых религиозных оков, нужно было все объяснить с позиций разума, проникнуть в глубь явлений, т. е., как писал Ломоносов, “сыскать причины видимых свойств, в телах на поверхности происходящих, от внутреннего их сложения”. Для этого требовалось время и колоссальное напряжение сил. Жгучая потребность и стремление все исследовать и объяснить рационалистически и делало ученых масштаба Ломоносова энциклопедистами. Действительно, нет, кажется, такой области тогдашней науки, которой бы не занимался Ломоносов. “Ломоносов обнял все отрасли просвещения. Жажда науки была сильнейшею страстию сей души, исполненной страстей. Историк, ритор, механик, химик, минералог, художник и стихотворец, он все испытал и все проик…” Борьбу с пережитками средневекового мировоззрения, с его защитниками в лице церковных властей, Ломоносов вел вполне сознательно и открыто. Сломить антинаучную реакцию в тех условиях было нелегко, и Ломоносов добивался, по крайней мере, чтобы невежды не могли “ругать наук в проповедях”.
Нужно оговориться, что Ломоносов, подобно большинству естествоиспытателей того времени, не был атеистом. Наука XVIII века все еще глубоко увязает в теологии, так как в качестве последней причины повсюду ищет и находит “толчок извне, необъяснимый из самой природы”. Это противоречило стремлению все объяснить рационалистически, но таким было это время — оно полно противоречий. Везде искали рационалистических причин, но останавливались — перед первым толчком.
Известно, сколько энергии отдавал Ломоносов распространению науки, основанию Московского университета, проблемам “сохранения и размножения российского народа” — просветительству в самом высоком смысле этого слова.