Визрівання передумов скасування кріпацтва. Скасування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період
Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.
У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало.
Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років ХІХ ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.
У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.
Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.
Объяснение:
1)Сосло́вие — социальная группа, члены которой отличаются по своему правовому положению: их состав, привилегии и обязанности определяются законом; принадлежность к сословиям, как правило, передаётся по наследству[1].
2)Низший класс — социальная группа населения, выделяемая по таким критериям, как владение собственностью на средства производства, уровень дохода, тип занятости, сложность выполняемой работы и другие.
Традиционно учёные относят к низшему классу следующие группы индивидов:
самых бедных и отверженных членов общества, сходных с люмпен-пролетариатом, о котором писал Карл Маркс (Уильям Ллойд Уорнер, американский социолог, 1930-е годы)[1];
«ущемлённый в своих интересах класс, состоящий из безработных, нетрудо и занятых неполный рабочий день лиц, которые с большей или меньшей степенью безнадёжности отделены от общества в целом, не участвуют в его жизни и не разделяют его устремлений и успехов» (определение шведского экономиста Гуннара Мюрдаля, 1963 год)[2];
несовершеннолетних правонарушителей, отчисленных из школ учащихся, наркоманов, матерей-одиночек (живущих на пособие), преступников (грабителей, сутенёров, торговцев наркотиками), по и так далее. Это понимание впервые появилось в североамериканском журнале Time 29 августа 1977 года[3] и позднее было развито журналистом и социологом Кеном Аулетта[2].
3)По́ловцы, половча́не[2]; кипча́ки, самоназвание — кыпча́ки (қыпчақ[лар]), позднее использовался этноним тата́ры (татар[лар])[3]; в европейских и византийских источниках — кума́ны (лат. cumani, comani, греч. kο[υ]μάνοι), позднее тата́ры (греч. τάταροι)[3] — кочевой[4][5][6][7] тюркский народ[4][8], проживавший в историческом регионе, известном как Половецкая степь или Дешт-и-Кипчак[9]. В русских источниках — сарочины, в венгерских источниках — куны[10].
Объяснение:
1. Место восстания - Соловецкие острова
Дата восстания - 22 июня 1668 - 2 февраля 1676
2. Требования восставших монахов и присоединившихся к ним мирян оставить старые богослужебные книги и отказ от службы по новым книгам. Это был конфликт по факту старообрядцев с новыми церковными реформами Патриарха Никона и поддерживающими его правительственными войсками.
3. Социальный состав участников - старообрядцы-священнослужители монастыря, местные жители (около 700 монахов и жителей, командовал архимандрит Никанор, 90 пушек) ;
правительственные войска царя Алексея (1000 стрельцов, командовал Иван Мещеринов).
4. Итог - подавление восстания, захват монастыря войсками благодаря предательству перебежчиков.