Первоначально войну Швеции объявил Северный союз, созданный по инициативе курфюрста Саксонии и короля польского Августа II. В Северный союз вошли также Датско-норвежское королевство, возглавляемое королём Кристианом V, и Россия, возглавляемая Петром I[9][10].
В 1700 году после ряда быстрых шведских побед Северный союз распался, Дания вышла из войны в 1700 году, а Саксония — в 1706. После этого до 1709 года, когда Северный союз был восстановлен, Русское царство воевало со шведами в основном самостоятельно. На разных этапах в войне также принимали участие: на стороне России — Ганновер, Голландия, Пруссия; на стороне Швеции — Англия (c 1707 года — Великобритания), Османская империя, Гольштейн. Украинское казачество, включая Запорожских казаков, разделилось и частично поддерживало шведов и турок, но большей частью — русские войска[11]. Россия возвратила выход к Балтийскому морю, утраченный по условиям Столбовского мира, и установила контроль над Эстляндией и Лифляндией.
Тривале перебування при царському дворі на перших ролях сприяло зростанню не тільки економічної могутності, але й політичних амбіцій графа К. Розумовського. Численні нагороди та титули породили у нього бажання встановити спадкоємне гетьманство.
Наприкінці 1763 р. гетьман розіслав у всі полки ордери, скликаючи до Глухова всіх старшин, включно до сотника, на Генеральну Військову раду. Головним питанням, яке обговорювалося на цій раді, було запровадження спадкового гетьманства за родом Розумовських.
Після тривалих і запальних дебатів присутні на Глухівській раді виробили 23 пункти, які мали увійти до майбутнього прохання на ім’я російської цариці. На їх основі генеральний писар В. Туманський разом з гадяцьким (А. Крижанівський) та миргородським (Ф. Остроградський) полковниками склали чолобитну для подання імператриці Катерині ІІ. До того ж гетьманом було відправлено з таємною місією до митрополита Київського Арсенія Могилянського та архімандрита Успенської Києво-Печерської лаври Зосима Вальковича старшого канцеляриста Генеральної Військової Канцелярії Туманського (брата генерального писаря), щоб обговорити задуману Розумовським справу. Кирило Григорович розумів, що успіх справи залежить також від її підтримки вищим духовенством.