Історичний портрет Богдана Хмельницького Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595-1657 pp.)- державний і політичний діяч, керівник Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., фундатор Української держави (Війська Запорозького), гетьман України (1648-1657 pp.), організатор українського козацького війська, родоначальник української дипломатії, меценат і покровитель Української православної церкви. Богдан Хмельницький народився в сім’ї дрібного землевласникав в Суботові поблизу Чигирина. Початкову освіту здобув в місцевій школі. Потім навчався в Львівській єзуїтській колегії. Знав багато мов, був мудрий, відважний, рішучий. В юнацькі роки вступив на військову службу. У битві під Цецорою (1620 р.) потрапив до турецького полону. Після звільнення (1622 р.) продовжив службу у реєстровому війську. У 1630-х pp. брав участь у козацьких повстаннях. Згодом обіймав посади військового писаря, чигиринського сотника. У січні 1648 р. Богдан Хмельницький підготував і очолив повстання на Запорозькій Січі (Запорізька Січ), яке поклало початок Національно-визвольній Війні українського народу. Тоді ж був обраний гетьманом України. Протягом року здобув блискучі перемоги над польським військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцами, здійснив похід під Львів і Замостя. В ході Національно-визвольної Б. Хмельницький уперше в історії політичної думки України сформулював ідею створення власної незалежної держави. В умовах ускладнення міжнародної ситуації в березні 1654 р. уклав союзницьку угоду з російським царем. Згодом, будучи невдоволеним діями Москви, спрямованими на досягнення перемир’я з Варшавою, вніс корективи до зовнішньополітичного курсу Української держави, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзам з країнами, вороже налаштованими до Польщі: Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. Упродовж усього гетьманування Богдан Хмельницький проводив гнучку соціальну політику, запобігаючи загостренню соціально-економічних конфліктів у суспільстві.
Огромные пространства так называемых «южнорусских степей» от Днепра и далеко за Волгу на Восток, начиная с XI в. и вплоть до XV в., в восточной (арабской и персидской) литературе носили имя «Дешт-и-Кыпчак», т. е. Кыпчакская степь. 1 Само слово «Кыпчак» не знакомо ни русским летописям, ни византийским хроникам. Древнерусские летописи употребляют термин «половцы», а византийские, как и авторы, писавшие на латинском языке, — термин «команы». Вопросы этногенеза половцев были уже не раз предметом научного рассмотрения. Последние мнения по этому вопросу были высказаны Марквартом, В. В. Бартольдом, Д. Россовским и А. Пономаревым. Однако едва ли можно признать, что здесь все ясно. 2 Не вдаваясь в вопрос о том, каким образом народ, называемый на Востоке кыпчаками. получил наименование «половцев», считаем необходимым подчеркнуть, что уже в конце XI в. он был полным хозяином всего Дешт-и-Кыпчак. Было бы безнадежно искать точной даты появления половцев на территории юго-восточной Европы, хотя попытки эти делаются как в востоковедческой, так и в русской исторической науке. Крупные политические события связываются с половцами или кыпчаками только с начала XII в.
Відповідь:
Впервые упоминается в 1323 году как столица великого князя литовского Гедиминаса. На протяжении веков главный город Великого княжества Литовского, а с 1569 года и Речи Посполитой. После третьего раздела Речи Посполитой в 1795 году вошёл в состав России, где до 1918 года именовался Вильна.
Пояснення: