ответ:Арабська архітектура
Объяснение:До 2— 5 століття н. е. відносяться рештки монументальних склепистих споруд у Хаурані (Сирія). В ранніх пам'ятниках арабську. архітектури позначився вплив елліністично-римської, візантійської і сасанідської традицій, наприклад палац 4 — 8 століття у Мшатті (Йорданія), мечеть «Купол скелі» (691) в Єрусалимі (Палестина). В 7—10 століттях створюється своєрідний тип колонної мечеті з прямокутним подвір'ям у центрі, оточеним багатонефними залами і галереями зі стрункими аркадами. До цього типу належать Велика мечеть у Дамаску (705), мечеть Амра у Каїрі (642). З 11 —12 століття в арабській архітектурі великого значення набирає орнаментика, що вкриває будівлі зовні і всередині; широко застосовуються стилізовані рослинні, сталактитові, епіграфічні та літерні узори. З 13 століття поширюються куполи як засіб перекриття будівель і важливий елемент архітектурної композиції. На Піренейському півострові в 13— 14 століттях створюються чудові архітектурні споруди т. з. мавританського стилю, в якому арабські форми і декор поєднувалися з окремими західноєвропейськими архітектурними мотивами. Визначними пам'ятниками цього стилю є замок Альгамбра в Гранаді (13—14 століття) і палац Алькасар в Севільї (14 століття). Після завоювання арабських держав турками арабська архітектура зазнала впливу візантійського і турецького мистецтва. Наприклад, мечеть Мохаммеда Алі в Каїрі (1824–1857).
Єресь (від грец. «особливе віровчення») – учення, засуджене церквою й оголошене шкідливим для віри. У християнстві єресі особливого розвитку набули в Середні віки. Прихильників учень, оголошених єресями, називали єретиками.
Катари (XII–XV ст., Італія, Фландрія, Південна Франція). Уважали, що у світі існують дві сили – Добра (Бог) і Зла (Диявол). Матеріальний світ створений дияволом, а духовний – Богом. Катари засуджували все земне, хрести, храми, ікони, не визнавали світську владу, закликали до аскетизму, викривали зловживання католицького духовенства.
Вальденси (кінець XII ст., виник у Ліоні (Франція)). Засновник руху – ліонський купець П’єр Вальдо. Закликали до «євангельської бідності». Уважали, що розбещена багатством римська церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства.
Альбігойці (XII–XIII ст., Південна Франція). Прихильники вчення катарів і їхніх послідовників – вальденсів. Виступали проти догматів католицької церкви, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, самі вели моральне і самотнє життя.
Лолларди (рух виник в Антверпені на початку XIV ст., поширився в Англії та інших країнах Західної Європи).
В Англії 1360–1381 рр. так називали послідовників Джона Болла. У своїх проповідях засуджували багатства і пороки духовенства, вимагали скасування церковної десятини, конфіскації церковного майна, скасування церковної ієрархії тощо. Після 1382 р. в Англії так стали називати послідовників мислителя Джона Вікліфа. Критикував католицьку церкву, заперечував головування Папи Римського в духовних питаннях, виступав проти світської влади папства.
Гусити (XV ст., Чехія). Критика католицької церкви чеським мислителем і проповідником Яном Гусом. Засуджував накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності». Уважав, що для того щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися чеською мовою. Критикував католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян лише хлібом. Доводив, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково.
Християнські жебручі ордени проповідують Євангеліє та допомагають бідним. Обидва головні ордени, засновані святим Домініком і святим Франциском, створено для боротьби з катарською єрессю (у південній Франції та північній Італії, відповідно), пропонуючи служіння Господу всередині суспільства. Вони зуміли здобути значну підтримку як від звичайних містян, так і від аристократів. Метою їх місіонерської діяльності швидко стали міста, де парафії вже не давали раду темпам зростання населення. У більшості середньовічних міст у Західній Європі, незалежно від розміру, діяли представники одного чи кількох жебручих орденів.
У середні віки першими жебручими орденами братів у Церкві були:
Францисканці (молодші брати, мінорити; сірі брати), засновано 1209;
Кармеліти (Відлюдники Пресвятої Діви Марії Кармельської; білі брати), засновано 1206-1214;
Домініканці (Орден Проповідників; чорні брати), засновано 1215;
августинці (Відлюдники св. Августина), засновано 1256.
Другий Ліонський собор (1274) визнав ці ордени «великими» жебручими орденами та заборонив багато інших. Тридентський собор (1545—1563) звільнив їх від обітниці бідності, знявши обмеження на володіння власністю. Після цього всі члени орденів, окрім Францисканців і Капуцинів, могли володіти власністю колективно як чернецтво.
Серед інших орденів можна виділити:
Тринітарії (Орден Пресвятої Трійці), засновано 1193;
Мерседарії (Орден Святої Діви Марії Милосердної), засновано 1218;
Сервіти (Орден служителів Марії), засновано 1233
Мініми (Відлюдники Св. Франциска з Паоли), засновано 1435;
Капуцини (Орден молодших братів-капуцинів), засновано 1525.