Вступаючи у війну з Російською імперією, Японія мала відразу декілька геополітичних цілей, головними з яких, звичайно, були отримання надзвичайних прав на Корейський півострів, який тоді перебував у сфері впливу Росії. 1895 р. за ініціативою Петербурга Німеччина, Франція і Росія, змусили Японію переглянути нав’язаний Китаю Симоносекський договір і повернути Китаю Ляодунський півострів. Японський уряд був надзвичайно роздратований цим актом і почав готуватися до реваншу. У 1897 р. Росія долучилася до імперіалістичного поділу Китаю, отримавши в оренду терміном на 25 років Квантунський півострів з містом Порт-Артур і домігшись згоди Пекіна на будівництво залізниці, яка мала з’єднати Порт-Артур з Китайською Східною залізницею [5, 605]. Порт-Артур, який став місцем базування головних сил російського флоту, мав надзвичайно важливе положення на Жовтому морі: звідси флот міг постійно тримати під ударом Корейську і Печілійську затоки, тобто найважливіші морські шляхи японських армій у випадку їх висадки в Маньчжурії. Беручи участь у придушенні “боксерського повстання” в Китаї, російські війська зайняли всю Маньчжурію до Ляодунського півострова. З усіх вищенаведених фактів чітко простежується, що саме активна Російська експансія в цьому регіоні спровокувала Японію, яка розглядала ці території, як сферу свого впливу.
Упродовж 1903 р. між обома державами велися перемовини, на яких Японська сторона пропонувала Росії здійснити взаємовигідний обмін: Росія визнає Корею сферою інтересів Японії, а в обмін отримає свободу дій у Маньчжурії. Однак Росія не захотіла відмовитися від своїх корейських амбіцій [5, 596].
Японці вирішили перервати переговори. 4 лютого 1904 р. в присутності імператора Мейдзи відбулася нарада вищих державних діячів, на якому було вирішено розпочати війну. Проти висловився лише секретар Таємної ради Іто Хіробумі, але рішення було прийнято абсолютною більшістю голосів. Усього за місяць до того, коли багато хто говорив про близьку і навіть невідворотну війну, Микола ІІ не вірив у це. Основний аргумент: “Вони не посміють” [2, 207]. Однак Японія посміла.
5 лютого військо-морський аташе Йосіда перерізав телеграфну лінію на північ від Сеула. 6 лютого японський посланник у Петербурзі Куріно заявив про розрив дипломатичних відносин, але через зіпсовану телеграфну лінію російські дипломати і військові в Кореї і Маньчжурії не дізналися про це вчасно. Навіть отримавши це повідомлення, намісник на Далекому Сході генерал Алєксєєв не вважав за потрібне повідомити Порт-Артур і заборонив публікувати звістку в газетах, мотивуючи це небажанням “хвилювати суспільство” [5, 598].
8-9 лютого російський флот був спочатку блокований, а потім і знищений японськими військово-морськими силами в бухті Чімульпо і на зовнішньому рейді Порт-Артура. Незважаючи на безліч свідотств наближення війни, атака застигла російський флот зненацька. Після поразки російського флоту японські війська безперешкодно почали висадку в Маньчжурії і Кореї. За деякий час до того корейський двір просив Росію надіслати до Кореї дві тисячі солдат. За іронією історії замість російських солдат прибули Японські війська.
Я проснулся от крика петуха. Встал и подошел к окну. Открылся привычный вид, окружающий замок. От глубокого земляного рва, наполненного водой, в безграничную даль простирались леса. Иногда просматривались посевные поля. Во дворе бегали слуги. Воины чистили одежду и точили оружие. Из конюшен выводили коней. Все жители замка готовились к походу во дворец короля. Я служу у Карла Великого и участвовал во всех военных походах. Я настоящий феодал. Мои многочисленные владения достались мне от короля за верную службу. Когда я получил свое первое владение, я принес королю присягу. Это происходило в торжественной обстановке. Я встал на одно колено перед государем и, держа его за руку, произнес священную клятву. В ней я перечислил свои обязанности. Король меня поцеловал и в знак нашей некрушимой дружбы подарил мне дорогой подарок. Я посмотрел на перстень, который красовался на среднем пальце правой руки. Я в тот день стал хозяином своих первых земель. За это я всегда хранил верность королю. Сейчас он объявил новый поход на саксов. Я направляюсь во дворец!
Емесло играло видную роль в экономике позднеримского Египта, а ремесленники представляли собой многочисленный слой производительного населения страны. Важным источником для изучения ремесла и положения ремесленников служит документальный материал – папирусы. В небольшом докладе не представляется возможным, даже в сжатом виде, изложить все, что дают папирусы по интересующим нас вопросам, мы предполагаем остановиться только на некоторых данных, освещающих положение и жизнь египетских ремесленников в позднеримское время1. При оценке папирологического материала следует иметь в виду особенности состояния папирологических фондов, в первую очередь их неравномерное хронологическое и главным образом территориальное распределение. В частности, для нашей темы особенно досадно отсутствие папирусов из Александрии, одного из крупнейших центров ремесленного производства всей империи.Папирологический материал не дает возможности точно определить удельный вес рабского труда в ремесле позднеримского Египта в целом, но установить приблизительное соотношение между рабским и свободным трудом в x_ra (т.е. в Египте без Александрии) и выявить общую тенденцию развития представляется вполне осуществимым делом. Рабы-ремесленники упоминаются с не подлежащей сомнению определенностью только в документах IV в., причем в небольшом количестве. Несколько рабов-ремесленников встречается, возможно, в документах VI в.2 Этим немногочисленным данным противостоят сотни документов, в которых говорится о ремесленниках свободного статуса. Но дело не только в небольшом удельном весе рабского труда. Сопоставление данных, относящихся к позднеримскому Египту, с материалами предшествующего периода свидетельствует о несомненном сокращении численности рабов-ремесленников3 и позволяет сделать вывод, что на всей территории Египта, как в городе, так и в деревне (исключая, возможно, Александрию), в позднеримское время господствует мелкое производство, основанное на труде юридически свободного производителя, все меньше и меньше прибегающего к эксплуатации рабов. Поскольку речь идет о периоде глубокого разложения рабовладельческого строя, то отмеченное на основе документальных источников явление совершенно закономерно.Юридически свободные ремесленники не составляли однородную по своему составу и положению массу. О работниках государственных мастерских, к сожалению, нет папирологических данных (такие мастерские были сконцентрированы в основном в Александрии, от которой папирусы не сохранились). Можно полагать, что к этим работникам применимы данные императорского законодательства, хорошо изученные Ж.П. Вальцингом, Э. Корнеманном, А. Перссоном, Ф.М. де Робертисом. Будучи юридически свободными, ремесленники государственных мастерских на деле были лишены свободы выбора профессии (принудительное наследственное прикрепление к ремеслу), свободы передвижения и т.д., и своим бесправным положением в известной мере напоминали рабов4.
Вступаючи у війну з Російською імперією, Японія мала відразу декілька геополітичних цілей, головними з яких, звичайно, були отримання надзвичайних прав на Корейський півострів, який тоді перебував у сфері впливу Росії. 1895 р. за ініціативою Петербурга Німеччина, Франція і Росія, змусили Японію переглянути нав’язаний Китаю Симоносекський договір і повернути Китаю Ляодунський півострів. Японський уряд був надзвичайно роздратований цим актом і почав готуватися до реваншу. У 1897 р. Росія долучилася до імперіалістичного поділу Китаю, отримавши в оренду терміном на 25 років Квантунський півострів з містом Порт-Артур і домігшись згоди Пекіна на будівництво залізниці, яка мала з’єднати Порт-Артур з Китайською Східною залізницею [5, 605]. Порт-Артур, який став місцем базування головних сил російського флоту, мав надзвичайно важливе положення на Жовтому морі: звідси флот міг постійно тримати під ударом Корейську і Печілійську затоки, тобто найважливіші морські шляхи японських армій у випадку їх висадки в Маньчжурії. Беручи участь у придушенні “боксерського повстання” в Китаї, російські війська зайняли всю Маньчжурію до Ляодунського півострова. З усіх вищенаведених фактів чітко простежується, що саме активна Російська експансія в цьому регіоні спровокувала Японію, яка розглядала ці території, як сферу свого впливу.
Упродовж 1903 р. між обома державами велися перемовини, на яких Японська сторона пропонувала Росії здійснити взаємовигідний обмін: Росія визнає Корею сферою інтересів Японії, а в обмін отримає свободу дій у Маньчжурії. Однак Росія не захотіла відмовитися від своїх корейських амбіцій [5, 596].
Японці вирішили перервати переговори. 4 лютого 1904 р. в присутності імператора Мейдзи відбулася нарада вищих державних діячів, на якому було вирішено розпочати війну. Проти висловився лише секретар Таємної ради Іто Хіробумі, але рішення було прийнято абсолютною більшістю голосів. Усього за місяць до того, коли багато хто говорив про близьку і навіть невідворотну війну, Микола ІІ не вірив у це. Основний аргумент: “Вони не посміють” [2, 207]. Однак Японія посміла.
5 лютого військо-морський аташе Йосіда перерізав телеграфну лінію на північ від Сеула. 6 лютого японський посланник у Петербурзі Куріно заявив про розрив дипломатичних відносин, але через зіпсовану телеграфну лінію російські дипломати і військові в Кореї і Маньчжурії не дізналися про це вчасно. Навіть отримавши це повідомлення, намісник на Далекому Сході генерал Алєксєєв не вважав за потрібне повідомити Порт-Артур і заборонив публікувати звістку в газетах, мотивуючи це небажанням “хвилювати суспільство” [5, 598].
8-9 лютого російський флот був спочатку блокований, а потім і знищений японськими військово-морськими силами в бухті Чімульпо і на зовнішньому рейді Порт-Артура. Незважаючи на безліч свідотств наближення війни, атака застигла російський флот зненацька. Після поразки російського флоту японські війська безперешкодно почали висадку в Маньчжурії і Кореї. За деякий час до того корейський двір просив Росію надіслати до Кореї дві тисячі солдат. За іронією історії замість російських солдат прибули Японські війська.