Велике Князівство Руське (ВКР) охоплювало територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств і входило на рівних правах із Польщею і Литвою до складу Речі Посполитої.
Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство.
Вища законодавча влада належала Національним зборам. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися руською (староукраїнською) мовою.
ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети.
Збройні сили ВКР: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.
Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку до ста козаків із кожного полку мали приймати до шляхетського стану.
Православні зрівнювались у правах із католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася лише поза межами ВКР. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам.
ВКР мало право на два університети (Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет, а другий вуз мали заснувати в іншому місті), а також відкривати гімназії, колегії (середні навчальні заклади) та друкарні ”скільки буде потрібно”.
Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам. Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося. Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони.
Саме останній пункт значною мірою пояснює не сприйняття Гадяцького договору значною частиною козацтва і старшини.
Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В ході якої І. Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою непопулярність не зумів використати результати перемоги.
І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська армія 1659 р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.
1) Александр Невский (1220-1263). Знаменитый русский полководец, князь Новгородский, князь Киевский, а с 1252 года великий князь Владимирский. Всеобщую славу Александру принесла победа, которую он одержал на берегу Невы, в устье реки Ижоры, 15 июля 1240 года над шведским отрядом. Новгородского князя за эту блестящую победу прозвали "Невским". А в 1242 году произошло Ледовое побоище, или битва на Чудском озере, где Александр разбил Лвонский орден. За всю свою жизнь Невский не проиграл ни одного сражения. Он был талантливым дипломатом, полководцем, смог защитить Русь от многих врагов, а также предотвратить походы монголо-татар. 2) Причины побед Александра Невского:1. Героизм русских людей2. Благородная цель3. Полководческий талант Александра Невского 3) Значение побед Александра Невского:1. Остановлена экспансия Ливонского ордена на восток2. Новгород и Псков сохранили свою независимость 3. Русь сохранила выход в Балтийское море4. Первые успехи русских войск со времен нашествия Батыя5. Северную Русь не удалось обратить в католичество
«Китаби деде Коркуд»[1][2] (азерб. Kitabi Dədə Qorqud, тур. Dede Korkut Kitabı, туркм. Gorkut-ata; полное название — «Китаби дедем Коркуд ала лисани таифеи огузан» — «Книга моего деда коркуда на языке племени огузов»[2], написанное позднее на Дрезденской рукописи[3]) — героический эпос огузов — группы тюркских племен, ушедших под давлением кипчаков из степных равнин Турана в Центральной Азии на берега Каспийского моря, в Переднюю Азию и до Дуная, и позже участвовавших в этногенезе туркмен (так первоначально именовались кочевые огузы, принявшие ислам)[4], азербайджанцев и турок[1][4]. Эпос известен в основном по двум рукописям: Дрезденской (англ.), состоящей из 12 сказаний (героических дастанов), и Ватиканской, которая состоит из 6 сказаний. Полный перевод памятника на русский язык был осуществлён в 1922 году В. В. Бартольдом (опубликован в 1962)[1]. В эпосе в основном рассказывается о войне огузских богатырей с «неверными» за утверждение своей власти на завоёванных кавказских землях. Интеграция эпоса происходила ещё на Востоке, древней родине огузов — в Центральной и Средней Азии. Окончательно же эпос сложился на территории современного Азербайджана, месте более компактного проживания кочевых огузов переселенцев[1]. Сказания и песни в эпосе были созданы не ранее начала XIII века, а сохранившиеся письменные памятники должны были быть составлены не ранее XV века[5]. Белобородый старец Дедe Коркуд, будучи патриархом племени и вещим певцом-сказителем, присутствует во всём эпосе. Он является создателем и исполнителем сказаний в эпосе, будучи при этом и участником действия. В конце каждого сказания Коркуд сочиняет песню в честь богатыря, прославляет его подвиг и славит хана, которому она поётся[6]. Предания о Коркуде встречаются у всех тюркских народов кипчакской и огузской ветви: казахов, туркмен, азербайджанцев, турок, также каракалпаков, гагаузов, татар, башкир и др. У всех этих народов существует также общий народный эпос «Огуз-наме» («Сказание об Огузе»), а словом «„Огуз-наме“» названо каждое из 12 сказаний «Китаби деде Коркуд»
Умови угоди:
Велике Князівство Руське (ВКР) охоплювало територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств і входило на рівних правах із Польщею і Литвою до складу Речі Посполитої.
Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство.
Вища законодавча влада належала Національним зборам. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися руською (староукраїнською) мовою.
ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети.
Збройні сили ВКР: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.
Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку до ста козаків із кожного полку мали приймати до шляхетського стану.
Православні зрівнювались у правах із католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася лише поза межами ВКР. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам.
ВКР мало право на два університети (Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет, а другий вуз мали заснувати в іншому місті), а також відкривати гімназії, колегії (середні навчальні заклади) та друкарні ”скільки буде потрібно”.
Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам. Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося. Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони.
Саме останній пункт значною мірою пояснює не сприйняття Гадяцького договору значною частиною козацтва і старшини.
Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В ході якої І. Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою непопулярність не зумів використати результати перемоги.
І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська армія 1659 р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.