Роки Паді́ння За́хідної Ри́мської імпе́рії— одна з проблем в історіографії Пізньої Античності, в основі якої лежить дослідження причин ліквідації влади імператорів Західної Римської (Гесперійської) імперії. Її дослідження бере свій початок з роботи англійськогро історика Едварда Гіббона (1776) «Історія занепаду і падіння Римської імперії» (англ. The History of the Decline and Fall of the Roman Empire).
Гесперійський імператор Юлій Майоріан (457—461) зробив останню спробу зміцнити державу. Він намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії. Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада. Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою.
У 476 році германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній гесперійський імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак визнання єдиним володарем з титулом імператора східного володаря Зенона. В Італії було утворено власне королівство — держава Одоакра. Цією подією історики традиційно завершають найдовший відрізок історії людства — історія стародавнього світу.
Кушанское царство[1] (кит. 貴霜王朝, Гуйшуан, I — III века н. э.) — древнее государство на территории современной Средней Азии, Афганистана, Пакистана, Северной Индии, период расцвета приходится на 105—250 годы н. э. По одной из теорий, Кушанское царство было основано кочевым индоиранским народом тохаров (кит. юэчжи), пришедшим с территории, на которой сейчас находится Синьцзян-Уйгурский автономный район[2][3][4][5][6]. Государство имело дипломатические связи с Римом, Персией и Китаем. Этнически разнородное население Кушанского царства общалось на разных восточно-иранских языках, таких как сам кушанский язык, бактрийский язык и другие языки. В Кушанском царстве развивался т. н. греко-буддизм. Кушанская цивилизация оставила заметный след в истории мировой культуры, соединив достижения многих народов. Сам факт наличия огромной Кушанской империи был осознан историками не ранее середины XIX века. Сведения, сохранившиеся о Кушанской империи — эпизодические, разнородные и противоречивые. Хронология и история восстановлены преимущественно по сохранившимся монетам, китайским летописям (в частности «Хоу Хань Шу» — История Поздней династии Хань) и отдельным индийским и греческим свидетельствам. По поводу имён царей и хронологии продолжаются споры. Сделай вывод на счёт этого
Средневековый Восток являлся для европейцев символом богатства и утонченной роскоши. Жизненный уровень там, вплоть до конца XVIII в., был значительно выше, чем на Западе, города по своей численности превосходили европейские. В Лондоне, Париже, Венеции и Флоренции - самых крупных городах Запада - в XIII в. проживало примерно по 100 тыс. человек, в то время как в Китае уже в XI в. были города с населением от полумиллиона до миллиона человек, на арабском Востоке - до 300- 400 тысяч. Вполне понятно, что соплеменники знаменитого венецианского купца Марко Поло (XIII в.), прожившего много лет в Китае, не верили его рассказам о великолепных огромных городах, между которыми проходили прямые, как стрелы, мощеные дороги, обсаженные деревьями, о постоялых дворах, где в полной готовности содержалось около четырехсот лошадей, о хлебных амбарах, куда ссыпалось зерно, чтобы в годы неурожая распределять его среди населения, о гигантских базарах, вмещающих до 50 тыс. человек. Все это настолько расходилось с тогдашней европейской действительностью, что путешественник прослыл фантазером.
Роки Паді́ння За́хідної Ри́мської імпе́рії— одна з проблем в історіографії Пізньої Античності, в основі якої лежить дослідження причин ліквідації влади імператорів Західної Римської (Гесперійської) імперії. Її дослідження бере свій початок з роботи англійськогро історика Едварда Гіббона (1776) «Історія занепаду і падіння Римської імперії» (англ. The History of the Decline and Fall of the Roman Empire).
Гесперійський імператор Юлій Майоріан (457—461) зробив останню спробу зміцнити державу. Він намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії. Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада. Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою.
У 476 році германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній гесперійський імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак визнання єдиним володарем з титулом імператора східного володаря Зенона. В Італії було утворено власне королівство — держава Одоакра. Цією подією історики традиційно завершають найдовший відрізок історії людства — історія стародавнього світу.