1147 р. прийнято вважати роком заснування Москви за князювання владимиро-суздальського князя Юрія Довгорукого. Проте центром самостійного князівства вона стала лише у XIII ст. після монголо-татарської навали. Ймовірно, її першим князем був Михайло Ярославич Хоробрий (1247 – 1248 рр.). Остаточне виокремлення Московського князівства датується 70-ми рр. XIII ст. Доти Московське князівство входило до складу Владимирського князівства.
Родоначальником династії московських князів став син Олександра Невського — Данило. Його удільне князівство було одним із найменших. До нього входили околиці Москви радіусом 40 км. За Данила Олександровича відбулися перші територіальні придбання: 1301 р. він захопив у Рязанського князівства Коломну, 1302 р. за заповітом бездітного князя оволодів Переяславлем. У 1303 р. його син Юрій захопив у Смоленського князівства Можайськ. Юрій усе своє життя провів у боротьбі проти тверського князя за владимирський великокняжий престол, але загинув у одній із сутичок. По його смерті князем став брат Іван Данилович Калита (1325 – 1341 рр.). Слово “калита” означає “грошовий мішок”. Це був князь-скнара. Про його багатства ходили легенди, проте все воно могло вміститися в одній скрині. Володіння Калити були значно меншими, ніж сучасна Московська область. Проте за його правління сталися вагомі перетворення, що змінили долю Московського князівства.
У 1325 р. Іван Калита перевіз до себе на проживання пристаркуватого митрополита галицького Петра Волинця. Через рік Петро помер. Його поховали в недобудованому Успенському соборі. Як розповідає літопис, біля його гробу відбувалися різні дива. По деякім часі Петро вже як святий. Наявність святих мощей Петра і резиденції митрополита перетворили Москву на духовний центр Північно-Східної Русі, а московські князі почали претендувати на політичне панування у цьому регіоні.
Важливим у зростанні Москви став перехід на службу до московського князя боярських родин із різних міст колишньої Київської Русі.
Заповітною мрією московських князів було отримати ханський ярлик на велике княжиння, а це означало право на стягування данини для Золотої Орди. Основним суперником Москви у боротьбі за ярлик було Тверське князівство. У боротьбі між князівствами застосовувались будь-які засоби: підступи, доноси, вбивства. Зрештою, ярлик у 1328 р. дістався Івану Калиті, який використав антитатарське повстання у Твері. Московсько-татарські війська розгромили Твер. Після смерті Івана Калити його політику продовжили його сини Семеон Гордий (1340 – 1353 рр.) та Іван Красний (1353 – 1359 рр.).
По ходу развития действия растет и сила народа. В сцене «Девичье поле» народ не такой, как раньше. Он хотя и ждет и желает принятия венца Борисом, но в то же время ему принципиально важно, кто именно будет царем.
«Не мудрствуя лукаво», народ понимает, что избрание царя осуществляется по указке бояр: «То ведают бояре, не нам чета». Однако народу свойственно верить. Народ надеется увидеть в Борисе достойного правителя. Борис, принимая «власть великую со страхом и смиреньем», клянется своему народу, что в царстве не будет нищих и убогих. И действительно, в первые годы царствования Борис идет на некоторые уступки народу, помня свои обещания. Но со временем Борис Годунов забывает о нуждах своего народа, не печется о его положении и даже «Юрьев день задумал уничтожить».
Народ отворачивается от него, увидев в нем деспота, который не только не заботится о благе народа, но, напротив, ухудшает его положение, закрепляет крепостничество. Окончательно теряет свой авторитет Борис, когда предстает в глазах народа как убийца царевича Дмитрия.
Не имея поддержки бояр, Борис выбирает •неверный метод, с которого, как он надеется, ему удастся совладать с народом. («Лишь строгостью мы можем . неусыпной удержать народ».) А ведь народ - это мятежная стихия, всегда склонная к восстанию против своих угнетателей. Забыв об этом, Борис дает фору своему противнику, который тут же пользуется этим:
...Попробуй самозванец
Им посулить старинный Юрьев день,
Так и пойдет потеха.
И на самом деле народ перешел на сторону самозванца, питая надежды и стремясь к свободе. Борис же терпит крушение, потому что не позаботился о народной поддержке. Народ одержал победу, свергнув с престола Бориса. Но от этого ему не стало легче. Плоды победы полностью достались боярам. Положение простого народа при новом царе стало еще хуже. Когда Мосальский объявляет народу о смерти жены и сына Годунова, народ в ужасе молчит. Почему же он молчит? В этом безмолвии народном кроется приговор самозванцу как правителю и новому угнетателю народных масс. Сегодня народ еще только безмолвствует - вяло и нерешительно выражает своей протест, но завтра он может заговорить, и тогда - горе тому, против кого он поднимет свой голос!
Пушкин создал реалистическую, подлинно народную трагедию, равной которой в то время не было в русской литературе. Пушкин высветил русский народ в качестве созидателя и движущей силы исторических судеб. Народ возвел Бориса на престол, а когда отвернулся от него, Борис погиб. Народ облегчил победу и самозванцу Лжедмитрию, Мощь народа безгранична. В конце трагедии народ из слабой, растерянной массы перерождается в грозного судью беззаконий и преступлений царской власти.