сманська імперія наприкінці XIX ст.
Могутня в минулому Османська імперія наприкінці XIX ст. остаточно втратила свій вплив на хід світової історії, ставши напівколонією Заходу. Політична система імперії була неефективною. Після скасування конституції 1876 р. в країні встановився репресивний, нічим не обмежений режим султана Абдул-Гаміда II. Період його правління (1876-1909) увійшов в історію Туреччини як період гноблення.
У 1882 р. Туреччина оголосила себе банкрутом і перестала повертати гроші за позиками. Султан боявся заколоту й увів поліцейську деспотію та цензуру на друк. За правління Абдул-Гаміда II продовжувалися гоніння на турків-християн. Його політику, спрямовану проти вірмен, болгар і греків, неоднаразово засуджували глави європейських держав. Особливою жорстокістю вирізнявся конфлікт з вірменами в 1894 р. Було спалено 50 тис. будинків, закатовано 100 тис. осіб, уключаючи жінок і дітей. Через три роки було винищено греків на о. Криті, а на початку XX ст. сталися погроми болгар і македонців.
Європейські держави назвали Османську імперію «хворою» і стали вирішувати її долю. По суті, вони розподілили між собою османські території: Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території ще перебували в складі Османської імперії, проте фактично перейшли під контроль іноземних держав. Іноземний капітал захопив основні позиції в усіх сферах турецької економіки, що стримувало розвиток національної промисловості, у якій переважали мануфактури. Сільське господарство майже не розвивалося. Для обробітку землі селяни використовували дерев’яну соху.
Абдул-Гамід II
Патріотично налаштована інтелігенція та військові шукали шляхів виведення країни з глухого кута. Наприкінці XIX ст. почав зароджуватися турецький демократичний революційний рух. Оскільки в Османській імперії етнічні турки становили не більше третини населення, то формування опозиційного руху мало певні особливості. Турецька нація формувалася повільно. Промисловці, фінансисти й інтелектуали турецького походження займали досить помірковану політичну позицію: обмеження свавілля Абдул-Гаміда II й установлення в Туреччині конституційної монархії. Перші таємні опозиційні групи — різні за соціальним складом і політичним спрямуванням — виникли в Стамбулі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у військових і спеціальних цивільних навчальних закладах. Об’єднувала всі групи боротьба за відновлення першої турецької конституції 1876 р. і скинення султана Абдул-Гаміда II.
Наприкінці XIX ст. найбільш активною силою в турецькому опозиційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася переважно на молодих офіцерів. Членів організації в Європі називали молодотурками. У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурків та організацій, що представляли інші національності Османської імперії. З’їзд ухвалив рішення про підготовку збройного повстання.
2. Молодотурецька революція 1908 р.
Навесні 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання, вимагаючи відновлення конституції. Повстання стало початком перевороту, який увійшов в історію під назвою Молодотурецька революція. Приводом для відкритого виступу стали події в Македонії, де неабияк загострилися соціальні й національні суперечності, характерні для всієї Османської імперії. Перед європейськими політиками знову постало питання про втручання західних держав у справи Туреччини. Молодотурецькі таємні комітети, які мали вже чимало прихильників в армійських частинах, розквартированих у Македонії, почали готувати антиурядовий виступ. Очікувалося, що виступ спиратиметься на широке невдоволення мас деспотичним режимом і загрозою іноземного втручання в справи країни.
Улітку кілька офіцерів-молодотурків організували із солдатів повстанські загони, які широко підтримало населення, а також албанські й македонські національно-революційні організації. Повстанням керував центр молодотурків, створений таємно в м. Салоніках. Повстанці захопили владу в Салоніках та інших містах Македонії. Повсюдно звучала вимога відновити першу турецьку конституцію. Султан мусив поступитися. Наприкінці липня був опублікований указ про відновлення дії конституції, а також оголошено про майбутнє скликання палати депутатів.
Молодотурки — політичний рух в Османській імперії за політичну, військову й економічну модернізацію країни, що перебувала в стані деградації та розпаду.
МАРАФОНСКАЯ БИТВА - сражение между греками и персами близ селения Марафон (в 40 км северо-восточнее Афин Древних) 13 сентября 490 года до нашей эры в ходе греко-персидских войн.
Персидская армия (командующие - Датис и Артаферн; свыше 20 тысяч человек) высадилась с кораблей восточнее Марафона и выступила вдоль побережья к Марафонской долине. Греческая армия (Мильтиад; около 11 тысяч человек) преградила дорогу противнику при входе в долину. Греческий полководец растянул фалангу по фронту (протяжённость составила около 1 км), уменьшив количество шеренг в центре и увеличив их число на флангах, прикрытых лесистыми отрогами гор, где были устроены завалы и засеки. На правом фланге фаланги находились отборные афинские гоплиты, на левом - отряд беотийцев (1 тысяч гоплитов) из города Платеи. Боевой порядок персидской армии состоял из пеших лучников, располагавшихся в центре, и конницы, разместившейся на флангах, в тылу у персов находилось море.
Сражение началось стремительной атакой греческой фаланги. Хотя персидские лучники отразили атаку гоплитов и, перейдя в контратаку, начали теснить их в глубь долины, однако сильные фланги греческой фаланги опрокинули персидскую конницу и, развернувшись, атаковали прорвавшихся в центре лучников, что окончательно решило исход Марафонской битвы в пользу греков. Персы в беспорядке отступили, погрузились на корабли и отплыли в море.
Победа в Марафонской битве (первая крупная победа греков над персами) укрепила военно-политический союз греческих полисов, сплотила народно-патриотические силы в Греции и ослабила влияние сил, выступавших с позиций соглашательства с персами.
В Марафонской битве (согласно Геродоту) греки потеряли 192 человек убитыми; персы - около 6,4 тысяч человек.