У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 р.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них.
Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл:
парафіяльні,
повітові,
губернські (гімназії),
університети.
У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного року.
Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.
Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1839 р.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 р.).
Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 р.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 р.).
У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т. Шевченко.
У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і "Бунт Стеньки Разіна", тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить "Історії Русів", яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський.
Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини - великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р.
Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.
Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою.
Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів свого права на існування.
Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.
(сорри, короткая не получилась)
Дмитро Данилюк, дослідник історії Закарпаття, говорить про Федора Корятовича як князя Карпатської Русі у 90-х роках XIV століття, дати його життя визначає так: ? — 1414. На думку Михайла Лучкая, Федір Корятович народився десь на початку XIV століття і в дев'яностих роках цього століття він не міг воювати із князем Литви Вітовтом Великим, бо тоді «міг би мати вже понад дев'яносто років».
Згадується в джерелах на межі XIII–XIV століть. Мав від батька волость у Новогрудському князівстві, Гомельське князівство. Йому підпорядковувався молодший брат Василь — князь Бозький.
Князі Юрій, Олександр та Костянтин Корятовичі після битви на Синіх Водах (1362) стали володарями Подільського князівства. З 1377 року були ленниками Угорщини.
Близько 1389 року Федір Коріятович успадкував Поділля по смерті старших братів. 1392 року вступив в союз з Свидригайлом — на той час князем Вітебським, що також противився політиці Ягайла, спрямованій на повне підпорядкування удільних князівств аж до їх ліквідації; надав своєму слузі Бедришку села на Поділлі.
Восени 1393 року молдовсько-подільські війська зазнали поразки; Федір Коріятович покинув Поділля під натиском Вітовта і з сім'єю виїхав в Угорщину, сподіваючись з до Сигізмунда продовжити боротьбу. Поділля було залишено на воєводу Нестиса, якому на до прибули молдовські та угорські загони. Був прийнятий угорським королем Сигізмундом I і з 1393 року став паном Мукачівської домінії на Закарпатті.
1395 року Вітовт забрав від нього різні міста, зокрема, Скалу. У 1393—1414 роках був власником Бардіїва. Заснував монастир у Мукачеві (тут подібно був похований) і привів на Закарпаття близько 40 тисяч українців з Поділля (деякі історики вважають це легендою).
1402 року появився на Поділлі після втечі Свидригайла, при до і брата Василя, який утримав Бозьке князівство, пробував відновити свої права. Подільські старости його ув'язнили; ціною свободи для братів були акти (пол. homagialne) Ягайлу (Василь склав 1 липня 1403 року в Грубешові, Федір через кілька днів в Щекарові). Зрікся дідицтва, пробачив королю та шляхтичам ув'язнення, отримав свободу.
У документі за 1408 рік титулувався «Dux Podoliae et comes comitatus de Beregh» всупереч підписаним у 1403 році актам.
После разделения власти над Римом между Октавианом и Марком Антонием, казалось, что ничто не грозит добрым отношениям, которые установились между ними. Антоний правил Востоком империи, вкушая чашу наслаждений, как истинный восточный правитель. Октавиан успел подчинить римскому оружию дикие народы, которые обитали к северу и востоку от Италии, и тем обезопасил государство от их вторжений. Народ оправился от недавних бедствий и стал привыкать к твердому правлению Октавиана.
Но в это же время возникли и первые разногласия между Антонием и Октавианом. Голос негодования против расточительности и произвола Антония стал в народе раздаваться все чаще и чаще. Октавий и не думал сдерживать его. Антоний и Октавиан не раз обменивались в течение этого времени взаимными упреками.
В 32 году до н.э. Октавиан объявил войну. Однако не Антонию, а Клеопатре. Антоний же собрался всеми силами защитить царицу Египта. По повелению Антония на войну с Римом поднялись цари и владыки Мавритании, Аравии, Иудеи, Мидии, Каппадокии, Египта и Понта. Флоты островитян и городов восточного региона Малой Азии собрались под знамена Антония в Эфесе.
Из Эфеса в Самос, из Самоса в Афины передвигался Антоний, не покидая своей привычки к пирам и удовольствиям. Движение Антония мало походило на движение армии. Наконец, Антоний достиг Корцире. Время было вполне благоприятным для Антония, так как Октавиан еще не был вполне готовым к войне. Однако Антоний не стал нападать на Италию. Вместо этого он расположил свой флот у мыса Акций, а сам всю зиму продолжал предаваться пирам и наслаждениям.
Весной 31 года до н.э. Октавиан высадился сначала на Корцире, а потом к югу от Акрокеравнских гор. Лишь только после этого проснулась в Антонии его былая энергия. По совету Клеопатры он избрал для решительного сражения не сушу, а море. Антоний надеялся после победы на море сразу же ударить по Италии, где в этот момент не осталось легионов.
2 сентября 31 года до н.э. началась битва у мыса Акций, которая решила судьбу Римской Империи. Благодаря своим легким и маневренным судам и избегая невыгодной борьбы с огромными судами Антония Октавиан растянул свою линию, охватил неприятеля с флангов, прижал его к берегу. Своими решительными атаками Октавиан не давал неприятелю не построиться, не изменить ход битвы. Так битва продолжалась до самой ночи.
На другой день Антоний мог еще склонить победу на свою сторону изменив порядок построения своих кораблей. Но ночью Клеопатра под влиянием панического страха, который охватил ее и, считая битву проигранной бежала в Египет, взяв с собой весь египетский флот (главный резерв Антония). Антоний заметил это. С военной точки зрения бегство Клеопатры не имело никаких последствий. Антоний вполне мог еще выиграть сражение. Однако его мысли были не о войне, а о Клеопатре. Желание увидеть ее затмило все остальное и Антоний, бросив весь флот, отправился в погоню за Клеопатрой.
Лишенный главы флот Антония сдался Октавиану на следующий день, а легионы Антония последовали примеру флота через неделю.
Победа Октавиана в битве у мыса Акций имела важное политическое последствие. Отправив часть легионов в Италию Октавиан объехал Грецию и Малую Азию устраивая дела провинций, потом заглянул в Италию, чтобы принять поздравления от сенаторов и всадников, и, наконец, двинулся в Азию и Египет.
Антоний и Клеопатра покончили жизнь самоубийством, сыновья Клеопатры были казнены, дочь выдана замуж за мелкого царька, а сам Египет стал римской провинцией под управлением префекта. Октавиан стал единственным правителем империи.
Объяснение:
нет