Объяснение:
Колониализм не пользуется доброй репутацией. Более того, в самих странах Востока, равно как и во многом поддерживавшей их в этом марксистской историографии, до сравнительно недавнего времени было принято едва ли неоднозначно считать, что колониализм – это зло. Еще недавно всерьез разрабатывались концепции, исходившие из того, что, если бы не колониальное вмешательство держав, принесшее столько несчастий народам Востока, они бы достигли на сегодня много большего. Сейчас от столь прямолинейных позиций специалисты в основном отходят. Но предубеждение к капиталистической колонизации остается. И, надо сказать, далеко не безосновательное.
Прежде всего колониализм, особенно ранний, был отмечен не только жестокостями, начиная с работорговли, но и беззастенчивой ставкой на разграбление природных богатств Востока и эксплуатацию дешевого труда его населения. И далеко не случайно именно там, где это проявлялось дольше всего и к тому же в весьма неблаговидной форме, уже на рубеже нашего века сложилось нечто вроде комплекса вины колонизаторов (воззвание Девентера «Долг чести» в голландской Индии). Черным пятном на совести европейцев навсегда останется африканская работорговля. Да и рассуждения англичан на тему о том, сколь тяжело «бремя белого человека», взятое ими на себя в Индии, – тоже в конечном счете лишь попытка сделать хорошую мину при плохой игре: каждому из английских колонизаторов было хорошо известно, что никто никогда не просил их брать на себя столь тяжелое для них «бремя». Словом, колониализм приукрашивать не приходится.
Другое дело – проблема исторической роли колониализма. Об этом стоит сказать особо. Дело в том, что современные арабы или индийцы, не говоря уже об африканцах, имеют немалый счет именно к колониализму, с ненавистью говорят о его наследии, гневно обличают проявление неоколониалистских тенденций и в то же время, как правило, весьма спокойно относятся к зверствам Чингис-хана или Тамерлана, к бесчеловечности африканских вождей, продававших за ружья и спирт в рабство своих пленников и даже соплеменников. Почему так? Дело объясняется достаточно просто. На войне как на войне: одни завоевывают, другие от этого терпят урон. Все понятно и само собой разумеется, как понятно и то, что правители распоряжаются жизнью своих подданных. Иное дело – чужие, европейцы, появляющиеся на Востоке со своими непонятными для его жителей нормами, иными принципами и целями. Это не просто враг, а бедствие, грозящее разрушить все, чем люди живы, на чем стоят. И неудивительно, что традиционная структура Востока всегда сопротивлялась колониализму, мобилизуя для этого все свои силы. Отсюда и неиссякаемая ненависть к нему, не просто дожившая до наших дней, но и время от времени набирающая силу и проявляющаяся в мощных взрывах наподобие иранского.
Академический анализ не может пройти мимо подобного явления. Но исследователь не должен идти на поводу у него и, руководствуясь какой-либо политической, идеологической или публицистической злободневностью, искажать истину. Истина же состоит в том, что колониализм отнюдь не может быть однозначно охарактеризован лишь как зло. И дело не только в том, чтобы сбалансировать саму формулу: колониальный капитал жестокими методами эксплуатировал Восток, грабил его ресурсы, но, взламывая традиционную структуру тем самым развитию колоний. Речь не только о взвешенности оценки, хотя это само по себе уже достаточно важно, ибо позволяет избежать односторонности и прямолинейности и восстановить реальное положение дел, что важно для любого непредвзятого исследования. Перед нами всемирно-исторического значения феномен, который нуждается в объективном анализе прежде всего потому, что без этого многое останется непонятным и необъясненным и по-прежнему будет оцениваться и решаться сквозь призму идейно-политических лозунгов, обычно отнюдь не содействующих постижению истины.
Оставляя в стороне значение колониализма для самой Европы, для развития в ней капитализма (имеется в виду первоначальное накопление; стоит, однако, оговориться, что роль ресурсов колониального Востока в этом в отечественной марксистской историографии обычно преувеличивалась), обратим преимущественное внимание на то, что колониализм и затем колониальный капитал во всех его модификациях сыграли решающую роль внешнего фактора, мощного импульса извне, не просто пробудившего традиционную структуру Востока, но и придавшего ей новый ритм поступательного развития. Без такого импульса традиционная структура по-прежнему развивалась бы в привычном ей русле при скромной роли контролируемого рынка и ограниченной в правах и возможностях частной собственности. И это касается абсолютно всего Востока, включая и Японию. Вот почему важность внешнего импульса можно сопоставить по значимости с ролью оплодотворения живого. организма: это было условие sine qua поп для последующего развития, для рождения нового качества.
Відповідь:
Підтвердження вольностей у Речі Посполитій(1569–1795 рр.)
У 1569 році в історії міста, як і всієї України, сталися великі зміни. Польсько-литовський сейм, що зібрався у Любліні, затвердив політичне об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в одну державу — Річ Посполиту. Розпочинається новий, «польський» період у житті міста.У цей час зростає роль Житомира як королівського міста Речі Посполитої і важливого адміністративного центру Волині. Водночас, як і по всій Правобережній Україні, розпочинається наступ польської державної адміністрації на права городян, посилюється релігійний, національний та культурний гніт.
Однак житомиряни борються проти утисків уряду і шляхти, що змушує короля Стефана Баторія 25 січня 1580 року видати привілей, яким було підтверджено давні вольності, надані Житомиру Магдебурзьким правом.
Під час селянсько-козацької війни 1648–1654 років Житомир опинився в зоні бойових дій. У 1648 році місто було здобуто і спалено загонами повстанців. 1651 року на західній околиці міста відбулася велика битва, в ході якої козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького та Івана Богуна вщент розбило 17‑тисячну армію польського князя Четвертинського. І сьогодні ця місцевість називається у народі Богунією, а один із районів міста — Богунським.
Війна важким тягарем лягла на житомирян. Знадобилося півтора десятка років, щоб місто заново відбудувалося і повернулося до нормального життя.
Адміністративний центр Київського воєводства
Поворотним пунктом в історії міста став 1667 рік, коли за умовами Андрусівського перемир’я, Київ від Речі Посполитої відійшов до Московського царства.
Того ж року до Житомира, який ще майже сто тридцять років (до 1795 р.) залишався у складі Речі Посполитої, із Києва було перенесено адміністративний та судовий центр воєводства.
Житомир став адміністративним центром Київського воєводства у складі Речі Посполитої.
Ця обставина відіграла важливу містоутворюючу роль і дала поштовх подальшому інтенсивному розвитку міста. У 1724 році до Житомира переносяться Київська та Чернігівські кафедри католицької церкви, будуються нові католицькі костьоли (святої Софії, бернардинців) та монастирі (ордену сестер милосердя «шаріток»), засновано уніатську духовну семінарію. В цей час у місті було також засновано костьол Босих кармелітів, збудовано багато нових дерев’яних і кам’яних будинків. Особливу роль у житті міста відіграють єзуїти, які засновують власні підприємства, ведуть торгівлю, відкривають корчми, прибутки з яких не оподатковуються, що викликало нарікання городян.
У 1773 році відкривається Житомирське повітове училище, підпорядковане столичній — Краківській академії, яке відіграло важливу роль у житті міста. Проіснувало воно до 1833 року і в ньому здобуло освіту не одне покоління юних городян.
Трагедія і «пряник». Столичне місто Польщі
Однак підйоми в житті міста змінювались спадами. Один із них був пов’язаний з великим повстанням під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти у 1768 році, відомим в історії під назвою Коліївщина.
Не маючи достатніх сил для придушення повстання і боротьби з частиною шляхти, яка оголосила про створення Конфедерації і відділення частини воєводств Польщі від Речі Посполитої, польський уряд звернувся до російського царя з проханням ввести війська в Правобережну Україну для придушення гайдамацького руху.
Це страшне рішення Польщі мало жахливі історичні наслідки як для самої Речі Посполитої (бо вело до її загибелі), так і для України та Житомира (бо закінчувалось їхнім наступним відходом до Російської імперії, а згодом до СРСР). Донські козаки оточили місто, а гусари вдерлися в нього з боку села Станишівки. Однак місто героїчно захищалося і росіяни не змогли його взяти з першого разу. Почалась облога, а згодом — другий штурм. У полум’ї пожежі згоріла велика кількість жилих будинків, кафедральний та поєзуїтський собори, будинок капітули і єпископа, було зруйновано Житомирський замок, загинуло багато людей як мирних жителів, так і захисників міста.
Події Коліївщини мали трагічний фінал. Під селом Кодня (50 км від Житомира) поляками було страчено близько трьох тисяч повстанців. У народній пам’яті ця розправа збереглася під назвою «Коднянська різня», а на її місці недавно встановлено меморіальний знак.
Аби якось спокутувати свою вину перед містом, у 1775 році уряд Польщі через зміни в конституції визнав Житомир одним із столичних міст Польщі.
Однак у той час уже ніщо не могло врятувати Польську державу від загибелі, до якої вона котилася, а Житомир — від лап Російської імперії.
Пояснення: