Объяснение:Цезар необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядження вважали за законні акти, а новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю.
Цезар змінив організацію римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше урядовців було потрібно з огляду на великий розмір Римської республіки та її провінцій. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.
Змінив він і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.
Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.
Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для скорішої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.
Нові колонії Цезар створював і у провінціях в Галлії, Іспанії, Африці і місцями у Греції та на Сході. За часів його правління в провінції було переселено біля ста тисяч людей. Ця колонізація мала подвійну мету: підняти економічне становище селянства, яке в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, і підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські цісарі. Мешканцям провінцій він щедро роздавав римське громадянство, щоб у такий б тісніше зв'язати їх з Римською державою.
Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я. А серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, так звану Базиліку Юлія. Для сенату побудував новий будинок для засідань, так звану курію Юлія, бо старіша ратуша згоріла. Також почалося будівництво нового будинку для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його закінчити. Мав задум Цезар побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів розмістити Александрійську бібліотеку Птолемея. Крім архітектурних робіт, Цезар задумував заснувати новий тіорт в Остії в гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії та провінціях. У своїх широких планах задумував Цезар і розбудову провінцій, і заснування нових міст, навіть заснування другої столиці держави на Сході. А кордони римських володінь хотів пересунути за Дунай, завоювавши германів, скіфів та інші племена.
У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря. Календар у Римі вели спеціальні жреці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли у ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Найдавніший календар у Римі обчислювали за рухом місяця.
Цезар також ввів реформу дорожнього руху. Правила Цезаря, звичайно, були не досконалі і суттєво відрізнялися від сучасних, але дещо з н
Зі сходу сонця і до кінця робочого дня (за 2 години до заходу сонця) заборонявся приїзд по Риму колісниць, екіпажів, приватних возів. А іноземці повинні були залишати транспорт за містом і пересуватися тільки пішки або в найманих паланкінах (своєрідне таксі). Щоб правила виконувалися, був створений спеціальний патруль, основне завдання якого було — не допускати сутичок між «водіями».
их використовується і зараз. Наприклад, вулиці з одностороннім рухом.
Поворотным событием общегерманского значения стал приход в 1862 г. на пост председателя прусского кабинета и министра иностранных дел О. Бисмарка (1815-1898). Весь последующий процесс объединения Германии был связан с его деятельностью. В кратчайшее время Бисмарку удалось подавить конституционными средствами конфликт между либеральным ландтагом и новым королем Пруссии Вильгельмом I, получить свободу рук для правительства в военной реформе и сформировать удачную дипломатическую ситуацию для расширения влияния Пруссии. Бисмарк осознанно поставил на военный путь решения исторических проблем. Говоря об общенациональных задачах Пруссии в своей первой речи в ландтаге (30 сентября 1862 г.), он подытожил: «Германия считается не с либерализмом Пруссии, а с ее силой... Не речами и постановлениями большинства будут решены великие вопросы современности – это было огромной ошибкой 1848 и 1849 гг. – а железом и кровью». Еще ранее он заметил, что ненормальность отношений между Пруссией и Австрией придется лечить «железом и огнем».Реальное объединение Германии под господством Пруссии стало возможным именно в результате нескольких последовательных войн, инициированных Бисмарком. Первой стала война с Данией (1864), после которой Пруссия получила значительную часть бывшего герцогства Шлезвиг-Гольштейн. Второй была война с Австрией (1866) и коалицией большинства южных германских государств (Баварии, Саксонии, Бадена и др.). Война сопровождалась распадом Германского союза и полной утратой конгрессом своего влияния.Поражение Австрии изменило расстановку политических сил среди германских государств. Несомненным стало преобладание Пруссии. И только крупные южные монархии пытались сохранить самостоятельность. Согласно Пражскому мирному договору 1866 г. (и предварительным соглашениям к нему), Австрия признала объединение Германии без нее. В итоге сложился Северо-Германский союз во главе с Пруссией, основанный уже не только на экономических, но и государственно-политических связях.Северо-Германский союз (конституированный в 1867 г.) был уже не союзом государств, а союзным государством. В него вошли почти все государства Германии за исключением 4 крупных южных монархий. Члены союза сохранили свои государственные системы, правительства, но они стали подчинены союзным властям и передали этим властям важные полномочия.Президентом (председателем) союза считался прусский король. Его представителем был канцлер, назначаемый по собственному усмотрению. За президентом закреплялись вполне права по управлению внешнеполитической и военной деятельностью союза, а также право военной экзекуции (перешедшее от союза 1815 г.).Интересы членов союза были представлены двухпалатным парламентом. Верхняя палата – Союзный совет – была составлена из уполномоченных от правительств земель, членов союза; из 43 голосов 17 было закреплено за Пруссией, 4 – за Саксонией. Тем самым никакие существенные перемены в конституции были невозможны без одобрения Пруссии. Нижняя – райхстаг – избиралась населением (297 депутатов из расчета 1 депутат на 100 тыс. населения) на основах всеобщего избирательного права.На введении всеобщего и равного избирательного права настоял Бисмарк, обоснованно увидев в нем гарантию укрепления авторитаризма и преобладания Пруссии. Райхстаг и Союзный совет обладали законодательными правами в сферах полномочий союза. Такими сферами была организация вооруженных сил, международные отношения, торговля и промышленность, финансы, связь, санитарное законодательство. Во всех государствах армия должна была быть перестроена по прусскому образцу. Общие расходы осуществлялись за счет общего бюджета, который складывался из таможенных доходов, почтовых сборов, взносов государств и особого военного налога-сбора.Объединение Германии было завершено, опираясь на военно-политическое влияние Пруссии, и означало распространение преобладающего влияния прусских государственных институтов на всю страну.
Исторические песни, как правило, создаются в определённой социальной среде и несут на себе отпечаток этой среды. Историческая воинская песня сближается с песней солдатской. Особенное развитие получает историческая песня в среде казачества (географически сфера распространения этих песен — Дон, Терек, Яик, Нижняя Волга) . Самый крупный цикл — песни о Степане Разине. В песне «Как у нас было на Волге… » предметом изображения становятся не воинские успехи, а волшебная сила Стеньки Разина, которого “пушечка не возьмёт”, “ядрышко не убьёт”. Интересно, что в донесении симбирского воеводы Ивана Дашкова от 29 июля 1667 года сообщалось: “…Того атамана и ясаула пищаль, ни сабля — ништо не возьмёт, и всё-де войско они берегут”.
Важным художественным средством при изображении казачьей скорби в песне о смерти Стеньки Разина является параллелизм. Идея свободы отражается в характерных образах: тихий Дон — казачий круг, ясный сокол — есаул. Уважительное “Степан Тимофеевич” соседствует с народным, простым “Стенька”. С одной стороны, это атаман, герой, возглавивший народ и пользующийся его доверием, с другой — такой же, как все, казак — простой и близкий им “Стенька”. В нескольких строках — выражение народного отношения, трагизм происходящего, величавая скорбь и человеческая боль.
Объяснение:Цезар необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядження вважали за законні акти, а новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю.
Цезар змінив організацію римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше урядовців було потрібно з огляду на великий розмір Римської республіки та її провінцій. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.
Змінив він і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.
Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.
Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для скорішої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.
Нові колонії Цезар створював і у провінціях в Галлії, Іспанії, Африці і місцями у Греції та на Сході. За часів його правління в провінції було переселено біля ста тисяч людей. Ця колонізація мала подвійну мету: підняти економічне становище селянства, яке в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, і підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські цісарі. Мешканцям провінцій він щедро роздавав римське громадянство, щоб у такий б тісніше зв'язати їх з Римською державою.
Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я. А серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, так звану Базиліку Юлія. Для сенату побудував новий будинок для засідань, так звану курію Юлія, бо старіша ратуша згоріла. Також почалося будівництво нового будинку для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його закінчити. Мав задум Цезар побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів розмістити Александрійську бібліотеку Птолемея. Крім архітектурних робіт, Цезар задумував заснувати новий тіорт в Остії в гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії та провінціях. У своїх широких планах задумував Цезар і розбудову провінцій, і заснування нових міст, навіть заснування другої столиці держави на Сході. А кордони римських володінь хотів пересунути за Дунай, завоювавши германів, скіфів та інші племена.
У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря. Календар у Римі вели спеціальні жреці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли у ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Найдавніший календар у Римі обчислювали за рухом місяця.
Цезар також ввів реформу дорожнього руху. Правила Цезаря, звичайно, були не досконалі і суттєво відрізнялися від сучасних, але дещо з н
Зі сходу сонця і до кінця робочого дня (за 2 години до заходу сонця) заборонявся приїзд по Риму колісниць, екіпажів, приватних возів. А іноземці повинні були залишати транспорт за містом і пересуватися тільки пішки або в найманих паланкінах (своєрідне таксі). Щоб правила виконувалися, був створений спеціальний патруль, основне завдання якого було — не допускати сутичок між «водіями».
их використовується і зараз. Наприклад, вулиці з одностороннім рухом.