Га́лицько-Воли́нське князівство, також Королі́вство Русь[1] (лат. Regnum Russiæ[2] / Rusie[3]) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем київської династії, продовжувачем європейських, руських політичних і культурних традицій.
Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля), а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.
Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладались союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Занепало внаслідок династичної кризи, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 р. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.
Объяснение:
подпишись
Сегодня на периодику, посвященную вопросам культуры и искусства, ложится двойная нагрузка, так как данная группа периодических изданий по своей специфике призвана воспитывать и формировать эстетический вкус, стимулировать желание знакомиться не только с лучшими образцами культурного наследия, но и с современными новациями в самых разных областях культуры и искусства. Необходимость существования и развития подобной группы специфической прессы не вызывает сомнений, как несомненна сегодня актуальность задачи фактического духовного возрождения, становления и утверждения нашей нации, формирование и укрепление национального самосознания и идентичности.
Время обретения Казахстаном суверенитета в 1991 году совпало с девяностыми годами XX столетия, объявленными ЮНЕСКО десятилетием культуры. С того момента 20 лет. В этом возрасте человек поднимается на новую ступень взрослой жизни, которая обычно начинается с осмысления прожитого и честного разговора о достижениях, ошибках и надеждах. В развитии национальной культуры казахского народа он связан с переосмыслением историко-культурных и духовных ценностей, что неоднократно подчеркивает Президент Республики Казахстан Нурсултан Назарбаев.
Еще в 1996 году в средствах массовой информации вопрос «Ренессанс казахстанской культуры - возможен ли он?» звучал предельно актуально и тревожно, так как стихийный процесс перехода к рыночной экономике привел общество к выводу формулы, ставшей аксиомой в сознании большинства: экономика - первична, культура - вторична. Культуру и, в частности, искусство пытались ограничить рамками досуга, забывая о том, что преобразования в экономике и духовной сфере должны идти параллельно и даже с опережающим развитием культуры, поскольку главной ценностью во все времена были и остаются знания, интеллект, духовность, а уже потом материальное благополучие. Кроме того, «культура наилучшим образом формированию благоприятного имиджа страны, и здравомыслящие политики это прекрасно понимают, - считает Жания Аубакирова, народная артистка РК, ректор Казахской государственной консерватории им. Курмангазы. - Всем кажется, что без культуры можно обойтись, пусть выживает сама. И только самые мудрые осознают всю выгоду этих, казалось бы, безвозвратных трат» [1, с. 4].