Сейчас аксельбанты стали атрибутом исключительно парадной формы одежды военных. Их можно увидеть и на современных "дембелях" и на старых фотографиях советского периода и даже на форме офицеров Российской Империи.
В нашей армии аксельбант вещь столь древняя, что его носили еще гренадерские и мушкетерские батальоны, а ввели его в армию в 1762 году. Впрочем в дальнейшем он стал прерогативой офицерского состава. А поскольку в 1917 году офицеров отменили, то и аксельбанты вместе с ними.
Однако не на долго. С 1971 года их вновь ввели в парадную форму одежды, где они продолжают держаться и по сей день. Плюс их очень облюбовали "дембеля", которые едут домой и желают покрасоваться перед прохожими и попутчиками в поезде, а так же перед родными. Иногда "украшение" формы у них доводится до абсурда.
Никто из них естественно не знает для чего и кем был придуман первый аксельбант. Появился аксельбант вообще не в России. Ходят различные легенды о его происхождении. В XIX веке на мундирах российских офицеров висел аксельбант с прикрепленным к нему маленьким карандашиком. Считалось, что еще в XVII веке европейские военные использовали аксельбант для измерения, а на конце у него так же был карандаш.
Но есть и иные версии. Например, что аксельбант носили первыми мушкетеры. И это был вовсе не элемент украшательства, а мушкетный фитиль. В нужный момент солдат отрезал нужный ему кусочек и использовал в фитильном мушкете. Версия тоже правдоподобная, но непонятно зачем нужно было и дальше наматывать фитили на плечо, когда фитильные мушкеты канули в лету.
Самая вероятная и правдоподобная теория идет из рыцарских времен. Как известно рыцари - одни из первых военных воспевающих доблесть и честь. Рыцарский щит, меч и иные элементы экипировки до сих пор обыгрываются в геральдике множества стран и военных подразделений.
Рыцари крепили наруч с правой стороны похожим по виду плетеным шнуром к своей одежде. Часть шнура была видна снаружи. Слева же такой элемент отсутствовал. Он был не нужен, так как левая сторона прикрывалась щитом.
Смотрелось это определенно лучше, чем обмотанный через плечо мушкетерский шнур. Да и рыцари - это дворяне и феодалы. Элементы их стиля вполне могли переходить из века в век и быть предметом для подражания. Так что эта версия остается самой живучей и самой правдоподобной.
Никакого практического применения у аксельбанта с тех пор нет. Он носится исключительно, как красивый парадный элемент.
Вітряні млини мали переваги над водяними, бо працювали цілий рік, а не сезонно; не «стомлювалися», як млини на тягловій силі («кінні»). Витіснити їх змогли тільки парові, надійніші й потужніші, не залежні від примх природи. Електрифікація остаточно витіснила вітряки і перевела їх у розряд «неперспективних».
Вітряки створювали особливий колорит українського села, польових доріг: біля них подорожні відпочивали, по них вимірювали відстань. Та вітряні млини з’явились у нас відносно пізно. До того борошно мололи «на горах, на водах, на желізі, на телізі, на рачачій нозі». Вважається, що вітряки винайшли на початку нашої ери в Китаї, Єгипті та на Близькому Сході. В Європі «крилаті» стали відомі під час хрестових походів: найперше – у Франції. Та справжній, технічно досконалий вітряк з’явився лише близько 1430-гороку. Млин став своєрідним показником рівня розвитку науки та техніки епохи середньовіччя.
Найімовірніше, на українські території вітряки поширилися в ХVІ столітті. Потрапили вони до нас із Німеччини. Тоді найбільше «модних» механізмів було на Волині. В часи Київської Русі мали поширення кінно-волові млини. Ходячи по колу, тварини обертали механізм. Водяні млини з’явилися дещо раніше за вітряки, але аж до ХVІ століття їх було дуже мало, і борошно мололи переважно ручними жорнами. Найбільше на наших теренах водяних млинів збудували у першій половиніХІХстоліття – щонайменше 10 тисяч.
Млинарство швидко перетворилося на прибуткову справу, адже «робило гроші» з вітру. Однак збудувати млин – то була справа вельми недешева, а тому залишалася прерогативою заможних людей. Та й право молоти зерно надавали далеко не всім. У Речі Посполитій (до якої входили й українські землі) млинарство, поруч із гуральництвом, було в державній монополії, а користуватися нею фізичним особам дозволяли через оренду. Млини були надзвичайно вигідними підприємствами, тож за них точилися справжні війни.
За часів Гетьманщини млинарство було одним із головних джерел «бюджетних» надходжень. На той час млин перетворився на цілий промисловий комплекс: тут валяли сукно, дерли крупу, обробляли деревину (так звані тартаки), робили папір, порох тощо. Оскільки млини були дуже рентабельними підприємствами, то привілей займатися мірошництвом надавався тільки гетьманським універсалом і переважно особам, які були корисні гетьману з тих чи інших причин. Володіли млинами також і монастирі.
Новий виток у розвитку млинарства почався в ХVІІІ столітті, коли на території України широко будували вітряні млини німецького та голландського типів. Відмінності між ними були в тому, яким вони ловили вітер. У німецьких за вітром обертався весь корпус, а в «голландках» – лише дах із крилами та колесом (так звана шапочка). В Україні були поширені вітряки-башти, вітряки-комори на піддашку і вітряки, що повторювали форму клуні, хати, культових споруд, зрубні і каркасні, одноповерхові й двоповерхові. «Робочим» для вітряка вважався вітер 3,6 - 8,5 м/с.
Уже на початкуХІХ століття навколо сіл, на вигонах і пагорбах стояло часом по кілька десятків (до 80 на півдні) «крилатих створінь». Це вражало заїжджих людей. Так, придворний лікар Отто фон Гун, який супроводжував російського царя під час його подорожі Україною, занотував: «Під’їжджаючи до поселення Понурниця, ми побачили раптом багато вітряних млинів. Всі вони махали крильми, і здавалося, що вони мелють всю Україну. Але потім нам пояснили, що кожний – не більший за селянську клуню…».
Після скасування кріпаччини селяни почали масово будувати вітряки. Ставили їх переважно на громадських територіях – вигонах, крутих схилах, при дорогах, на польових пагорбах. У народі їх називали «дядьківські» вітряки. Будували їх господарі в складчину або сукупно з родичами: батько й син, брати чи інші близькі родичі. Млинарська справа, як і вітряк, передавалась у спадок синам.
Пік будівництва вітряків припав на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Дослідники припускають, що в Україні їх тоді було не менше 20 тисяч. Вони чітко позначали на карті України хліборобські райони: саме ті землі, де переважало сільськогосподарське виробництво зерна, а не скотарство чи відхідництво. Бурхливий розвиток млинарства символізував демографічне зростання і, відповідно, збільшення попиту на борошно і крупи.
Объяснение:
и что тут нужно сделать??