приобретение устьев днепра и буга, с одной стороны, устьев дона и керченского пролива, с другой, не только передало в распоряжение россии черноморские степи, но поставило в полную зависимость от нее и самый крым. по кючук-кайнарджийскому договору крымское ханство получило полную "вольность"; но, охваченное крепостями и отрезанное ими и морем от общения с другими магометанскими странами, это ханство естественно попадало под влияние. прошло немного лет, и власть вмешалась в местные распри. династия гиреев, издавна владевшая крымом, сама себя ослабляла междоусобиями и не могла поддерживать порядок в ханстве. по просьбе самих гиреев войска были введены в крым, а затем хану предложено было отказаться от власти и принять пенсию. хан (шахин-гирей) согласился, и крым был в 1783 г. присоединен к россии с именем тавриды.
с присоединением крыма и северных берегов черного и азовского морей юг освобождался от постоянного страха татарских набегов и грабежей и мог отныне жить спокойною хозяйственною жизнью. сверх того, россия приобретала громадные пустынные пространства плодородной земли и морской берег, обладавший хорошими бухтами и гаванями. предстояло укрепить приобретенные области , замирить и заселить их. в этих видах, тотчас же после окончания войны с турками, императрица екатерина нашла необходимым уничтожить запорожскую сечь. сечь была оплотом бродячего казачества и прежде имела некоторое значение в деле защиты поселений от татар. теперь, когда государство довело свои границы до черного моря и усмирило татар, это значение сечи само собою. осталась только нетерпимая для государственной власти роль сечи как такого притона, откуда выходили в польшу . вот почему войска заняли сечь и разогнали запорожцев (1775) . часть их перешла за дунай в турцию, а часть - на кубань. освободив таким образом степи от беспокойных и татарских бродячих шаек, императрица приняла меры к привлечению в новый край мирного населения. наместником новых земель, "новой россии", екатерина назначила своего любимца потемкина, и он вполне оправдал ее доверие. с большой энергией и талантом он принялся за дело. в устьях буга и днепра возникли укрепленные города николаев и херсон с верфями для постройки кораблей. на днепре был выстроен главный город новороссии екатеринослав. на черном море строился военный флот и для него был основан военный порт севастополь в превосходной гавани. чтобы ускорить заселение края, потемкин отовсюду созывал поселенцев, давая льготы людям, шедшим сюда с севера, покровительствуя инородцам (армянам, грекам и местным татарам) , приглашая, наконец, колонистов из германии. вельможам отводились в новороссии громадные земли для того, чтобы они заселяли их своими крестьянами. чтобы показать, какие формы хозяйства и какие промыслы можно было создать в новороссийском крае, потемкин выписывал сюда специалистов с европейского юга и с их устраивал виноградники, фруктовые сады, шелководство и т. п. в короткое время в новороссии положены были прочные начатки гражданственности, и потемкин просил императрицу екатерину посетить его любимую новороссию, чтобы лично удостовериться в достигнутых успехах. екатерина согласилась и в 1787 г. посетила крым.
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.