ответ:1
Объяснение:
Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. З 1654 перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії.
У 1667 за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Московського царства від її військових супротивників. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Шведської імперії. Протягом 18 століття поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.
Оскільки з середини XIV й до 1780-х саме городові козаки були найчисленнішою групою служилого стану Гетьманщини, її також іноді згадують як Військо запорозьке Городове.
Значение Української козацької держави
Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Виняткову роль в цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.
В цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XTV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання. Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н.Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)".— Київ, 1994.
Целенаправленная и гибкая политика Ивана Калиты позволила ему заручиться поддержкой церкви. В 1325 г. в Москву из Владимира переехал митрополит, и Москва стала новым церковным центром Руси. Под власть Ивана Калиты перешла основная часть великого княжества Владимирского, и его столица была перенесена из Владимира в Москву.
Ярлык на Владимирское княжение получил в Орде сын Ивана Калиты - Иван II Красный, а позже - его внук Дмитрий Иванович Донской. Расширение границ Московского княжества, которое велось в постоянной борьбе с другими князьями (рязанским, нижегородским, тверским) , позволило упрочить его внутреннее положение. Это сделало возможным достижение первых военных успехов в борьбе с Ордой, которая переживала двадцатилетний период усобиц. В 1378 г. войска Дмитрия Ивановича нанесли поражение ордынским войскам на реке Воже. С конца 70-х годов авторитет Московского княжества усилился, так как оно стало и центром борьбы с Ордой, что закрепило его превосходство над Тверью. Князю Дмитрию в результате военного похода на Тверь удалось добиться капитуляции тверского князя, его отказа от претензий на великое княжение владимирское, признания главенства московского князя.