Абдылдабек Алымбек уулу - старший из сыновей знаменитых Алымбека-датка и Курманджан-датка. Известно, что продолжая славную семейную традицию, они воспитали, привили любовь к Отечеству, служение во благо своего народа, честь и достоинство в своих сыновьях. Всего их было пять: Абдылдабек (1837-1876 гг.), Баатырбек (1839-1885 гг.), Маамытбек (1843-1913 гг.), Асанбек (1849-1909 гг.) и Камчыбек (1849-1895 гг.). Как продолжатели дела знаменитого семейства они занимали важные места в системе управления на местах как периода Кокандского ханства, так и Российской империи. Разумеется, все они имели огромный авторитет среди населения, благодаря именитым родителям, да и сами были на многие дела.
Объяснение:
Объяснение:
Казанская губерния в XVIII веке» — этот крупный раздел постоянной исторической экспозиции, представляет важнейшие вехи истории Казани и Казанской губернии.
Казанская губерния в XVIII веке
Составной частью реальной экспозиция является станция Электронной экспозиции – «Российские императоры в Казани», где представлены церемониалы приемов высочайших особ российского государства, даты основных деяний, связанных с развитием Казанского края, представлены изображения памятников культуры и исторических деятелей.
Казанская губерния в XVIII веке
Начало экспозиции посвящено эпохе правления Петра I, когда происходили значительные преобразования в Российском государстве. В экспозиции представлен подлинный портрет первого российского императора первой половины XVIII века работы неизвестного художника с портрета художника Л. Каравака. Одним из символов административных преобразований Петра I является зерцало (эмблема законности), которое было введено для повышения авторитета государственной власти и помещалось в судебных и других присутственных местах.
Казанская губерния в XVIII веке
По указу Петра Великого в 1708 году, в числе первых восьми губерний России, была учреждена и Казанская губерния. Петр I посетил Казань в 1722 году, когда направлялся в Персидский поход.
Казанская губерния
Он остановился в доме крупнейшего купца И.А. Михляева (макет в экспозиции), на средства которого в честь российского императора в 1726 году был возведен Петропавловский собор. Собор является одним из красивейших архитектурных сооружений Казани. Казанский купец известен также своими вкладами в ризницу собора — серебряный позолоченный потир (чаша для причастия) с надписью о даре Михляева.
Казанская губерния в XVIII веке
В период правления Петра I в Казани были основаны суконная мануфактура (1714) и Казанское адмиралтейство (1818), издан приказ об охране архитектурных памятников Болгарского городища (1722).
История края представлена в общем контексте истории России, когда шли преобразования в экономике и культуре общества, создавалась регулярная армия и флот. В экспозиции показаны предметы бытовой культуры дворянства и привилегированных слоев городского населения — из серебра и стекла, фарфора, меди и бронзы; образцы боевого и коллекционного оружия, документы.
Казанская губерния в XVIII веке
Во второй части экспозиции показаны события периода правления Екатерины II. Она продолжила преобразования Петра I и также заслужила прозвание Великой. В экспозиции находится парадный портрет императрицы (копия с портрета Ф.С. Рокотова 1760-х годов).
При Екатерине II была проведена губернская реформа, учрежден герб губернии и города Казани (1781). Ее правление было отмечено крупными деяниями в государственной и национальной политике, славными военными победами и крупнейшим народным восстанием под предводительством Е. Пугачева.
Казанская губерния в XVIII веке
В 1767 году, желая ознакомиться с провинциальными губерниями, Екатерина II совершила путешествие по Волге. Для этой поездки в Твери была подготовлена галера «Тверь» (модель в экспозиции рядом с портретом).
В центре зала дворянская карета середины XVIII века – один из уникальных экспонатов музея. Предание связывает карету с пребыванием императрицы в Казани. Подобными экипажами обладают только крупнейшие музеи России – Москва и Петербург.
Гордостью музейной экспозиции является мемориальный комплекс Г.Р. Державина (1743-1816) – уроженца Казанского края, знаменитого поэта и государственного деятеля второй половины XVIII века – начала XIX века. Державин неоднократно отмечал свое происхождение от татарского мурзы Багрима.
Сочетание русской и татарской культуры создавало своеобразие города и края. Среди населения Казани в XVIII в. бóльшую часть составляли русские жители, татары представляли примерно пятую часть горожан.
Истории татарского населения края и татарских слобод Казани посвящена часть экспозиции. Представлены планы татарских слобод, материалы о торгово-промышленных занятиях местного купечества, документы Татарской ратуши, книги светского и духовного содержания.
Казанская губерния в XVIII веке
Во время пребывания в Казани Екатерина II приняла представительную делегацию от татарского населения и вновь разрешила строить каменные мечети. В 1773 г. был принят указ о веротерпимости в России. В 1781 г. в Казани была учреждена Татарская городовая ратуша. Она стала первым органом самоуправления Старой и Новой Татарских слобод. В экспозиции представлены документы деятельности ратуши — похвальный лист первого бургомистра Ю. Абдулова за добросовестную службу, описание строений Татарской слободы, проект мечети и др.
Селянська війна ІХ ст. в Китаї (874–884) — повстання, що охопило значну частину Китаю наприкінці правління династії Тан (618-907): неорганізований стихійний виступ селянських мас, що не мали чіткого плану, ні ясних цілей боротьби, ні генеральної програми суспільної перебудови країни. Керівниками війни були Хуан Чао та Ван Сяньчжи.Характеристика джерел
«Нове пінхуа з історії усіх П'яти династій»
«Нове пінхуа з історії усіх П'яти династій» — історичний роман невідомого автора, створення якого датують епохою династії Південна Сун (1127–1279). Китайська класична історіографія традиційно відносила жанр пінхуа до так званого фольклорного, «народного» історичного роману, проте докладний аналіз «Нового пінхуа з історії усіх П'яти династій» переконливо засвідчує, що його автор мав доступ і широко використовував не лише матеріали типово фольклорного походження, а й офіційні документи архівного та поточно-бюрократичного характеру, а отже, належав до науково-чиновницької страти традиційного китайського суспільства.
І хоча точне ім'я цього автора (або кількох авторів) нам невідоме, проте це не дає підстав вважати «Нове пінхуа з історії усіх П'яти династій» зразком фольклорної творчості, оскільки за своїми текстовими характеристиками воно є типовим авторським літературним твором на історичну тематику, під час створення якого широко використовувалися автентичні документальні матеріали.
Слава введення «Нового пінхуа з історії усіх П'яти династій» у науковий обіг належить китайському колекціонерові Цао Юаньчжуну, який у 1901 р. зовсім несподівано знайшов ксилограф цього загубленого й забутого в минулому істориками твору в простій книжковій крамниці міста Ханчжоу.[1]
«Нова Танська історія» («Нова історія династії Тан»)
В середині X ст. китайський престол посіла нова правляча династія — Сун (960–1279), перед якою відразу постала низка невідкладних проблем: політичне возз'єднання країни, боротьба з агресією киданів, відбудова економіки тощо. Проте за традицією, яка тоді налічувала вже майже тисячу років, кожна наступна династія повинна була ще й написати офіційну історію своєї попередниці. Саме тому вже наприкінці X ст. на основі комплексу поточних архівних документів група придворних сунських істориків створила та подала на найвищий розгляд «Історію династії Тан» в її, так би мовити, першій редакції. Проте її малий обсяг явно не відповідав, з точки зору імперської влади, ролі, яку відіграла династія Тан (618–907) в китайській історії, а тому в середині XI ст. перед державними науковцями поставили завдання розширити текст «Історії династії Тан».
Цю важливу роботу доручили досить великому колективу придворних істориків, керівником якого призначили впливового сановника Оуян Сю (1007–1072) котрий хоча й був хронічним алкоголіком (і навіть сам себе називав «хмільним старцем»), однак славився як поет і літератор та ще й вважався найкращим істориком свого часу. Зрозуміло, що імператорський наказ виконали, проте після розширення й редагування нова редакція «Танської історії» виявилася настільки відмінною від попередньої, що її визнали цілком самостійним історичним дослідженням, яке назвали «Новою Танською історією».[2]
«Історія про те, як один хуатинець зустрів земляків»
Літературна новела популярного китайського поета й прозаїка XIV–XV ст. Цюй Ю «Історія про те, як один хуатинець Зустрів земляків» належить до жанру чисто художньої писемної творчості й відзеркалює насамперед фольклорну точку зору на постімперську долю Хуан Чао. Перебуваючи на державній службі, Цюй Ю обіймав у різні часи впливові чиновницькі посади (інспектора вищих училищ, адміністратора-розпорядника двору спадкоємця престолу), а отже, мав прямий доступ до архівних матеріалів, отож можна припустити, що викладена ним версія життя лідера селянської війни IX ст. Хуан Чао базується й на якихось невідомих нам документальних джерелах офіційного характеру (протоколи інспекторських перевірок, допитів очевидців тощо).[3],
Причини селянської війни ІХ ст. в Китаї
Чотири головних міністри, за правління п'ятого сина Ю-цзиня — якому виповнилося 12 років Ци-цзиня та фактичного управління країною євнуха Тянь Лин-ци, які змінили своїх нічим не примітних попередників у палаці, належали до вищої аристократії і були значнішими фігурами. Вони покінчили з корупцією, яка при Ю-цзині досягла масштабів епідемії, і поліпшили роботу уряду. Але ситуація, з якою вони зіштовхнулися, була просто жахлива. Заворушення в країні посилилися після посухи, що загрожувала масовим голодом в деяких районах, де люди вже харчувалися ягодами і листям. Важка економічна ситуація не дозволяла знижувати податки, і багато селян продавали колоди, з яких були побудовані їхні будинки, віддавали дітей у рабство, а дружин відправляли на роботу як прислугу.[4]
Объяснение: