Відповідь:
Моя сім’я — це тато, мама і я . У нас, як і у будь-якій іншій сім’ї, є свої традиції. Наприклад, щонеділі ми всі разом їздимо в гості до бабусі й дідуся. Бабуся до нашого приїзду готує смачний обід, пече печиво. Після обіду ми з сестрою допомагаємо бабусі прибрати зі столу. Потім ми сидимо у вітальні та розмовляємо. Часто дідусь або бабуся розповідають якісь цікаві історії зі свого життя.
Щоліта ми з батьками обов’язково виїжджаємо на природу. У нас є своє улюблене місце для відпочинку на березі річки, біля лісу. Ми приїжджаємо туди на тиждень і ставимо намет. Днем засмагаємо на сонечку, купаємося, прогулюємося лісом. Часто тато ловить у річці рибу, а мама тут же готує її на вогнищі. Я дуже люблю вечірні посиденьки біля багаття з батьками та сестрою.
Звичайно ж, ми завжди разом святкуємо Новий рік і наші дні народження. У ці свята до нас в гості приходять не тільки бабуся з дідусем, а й інші родичі.
Сімейні традиції відіграють дуже важливу роль у житті людей. Вони вчать дітей поважати старших, зберігати історію своєї родини. Завдяки традиціям батьки та діти проводять більше часу разом. А це значить, що сім’я стає більш дружною і міцною.
Я намагатимуся зберегти традиції своєї сім’ї та передати їх своїм майбутнім дітям.
Поняття «радянський народ» з'явилося в середині 1930-х років під час наступу сталінського режиму на права неросійських народів (що відбувався під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом»), знищення національних партійних кадрів і культурної верхівки. На офіційному рівні його вперше вжито в резолюціях XVIII з'їзду ВКП(б) (1939 р.), тоді ж воно увійшло до партійного статуту. Розгорнуте ж визначення дав Микита Хрущов на XXII з'їзді КПРС (1961 р.): «У СРСР склалась нова історична спільнота людей різних національностей, що мають спільні характерні риси, спільну соціалістичну Батьківщину - СРСР, спільну економічну базу, соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд - марксизм-ленінізм, спільну мету - побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, у психології». Тоді це твердження не увійшло до програмних документів, однак стало провідним у практичній діяльності органів влади. У 1970-х роках його повторювали щоразу частіше.