Великое переселение народов — условное название совокупности этнических перемещений в Европе в IV—VII веках, главным образом с периферии Римской империи, инициированное вторжением гуннов с востока в середине IV века н. э.
Период с IV по VII в. вошел в историю Европы как эпоха Великого переселения народов, названная так потому, что на эти четыре столетия приходится пик миграционных процессов, захвативших практически весь континент и радикально изменивших его этнический, культурный и политический облик. Это эпоха гибели античной цивилизации и зарождения феодализма. Варварские племена пытались захватить новые, занятые чужаками земли. Наиболее общей причиной, вызвавшей одновременное перемещение огромной разноплеменной массы людей, по всей видимости, было резкое изменение климата. Приблизительно со II в. начинается и к V в. достигает максимума похолодание. Эти перемены отрицательно сказались на условиях хозяйствования многих народов, побуждая и тех и других искать новую среду обитания в менее высоких широтах. В числе основных причин миграций нужно назвать и внешнеполитические факторы, а именно: давление одних варварских племен (чаще всего кочевых) на другие и ослабление Римской империи, оказавшейся более не противостоять натиску со стороны своих окрепших соседей. В IV—VI вв. главную роль в Великом переселении играли германские и тюркские, впоследствии также славянские и угро-финские племена.
Характерной особенностью Великого переселения был тот факт, что ядро Западной Римской империи (включая в первую очередь Италию, Галлию, Испанию и отчасти Дакию), куда направилась, в конечном счёте, масса германских переселенцев, к началу V века новой эры уже было достаточно плотно заселено самими римлянами и романизированными кельтскими народами. Поэтому великое переселение народов сопровождалось культурными, языковыми, а впоследствии и религиозными конфликтами между германскими племенами и романизированным оседлым населением. Великие переселения заложили предпосылки для образования и развития на европейском континенте новых государств в период средневековья. В переселении активно участвовали славяне, тюрки, аланы и финно-угорские племена.
Cистемное изучение древних цивилизаций и взаимодействующих с ними варварских миров позволяет трактовать Великое переселение народов в широком смысле, как особый период мировой истории, когда на значительном историческом уже не Древность, но еще не Средневековье), ограниченном конкретными хронологическими рамками (IV-VII вв.) и определенной территорией (Европа, Азия, Африка), взаимодействие варварства и цивилизации достигло своей наиболее интенсивной фазы. Результатом этого взаимодействия явилось зарождение новой цивилизации - средневековой.
Взаимодействие и контакты развивались на фоне массовых передвижений племен, в обстановке военного соперничества между ними. Событийный ряд варварских вторжений, 26 которые фиксирует письменная традиция как на Западе, так и в Азии, подтверждает развитие не только «горизонтальной» динамики миграционных процессов, но и их экстенсивного характера. Растет число племен, охваченных «вирусом» переселения, и рас этот процесс в Европе с запада на восток, в Азии - с востока на запад. Обе волны миграционных импульсов встречаются в Северном Причерноморье и затем, сливаясь в один поток, устремляются в Римскую империю. Сопоставление различных форм контактов варварского мира с цивилизациями Запада и Востока уже в первом приближении дает возможность выявить ряд общих тенденций. В противостоянии цивилизации и варварского мира неизбежно формировался центр такого противостояния в варварском мире. В контексте миграционных процессов этим центром являлось то или иное племя-лидер. С другой стороны, выделение лидирующих племен корректировалось и межплеменными противоречиями. Отсюда неизбежна постоянная сменяемость лидирующих племен. Можно отметить, что отношение цивилизации к варварскому миру как в Европе, так и в Восточной Азии было основано на балансе сдерживания и использования варваров. Подобная тактика, являясь стратегически оправданной как для Рима, так и для Китая, приводила к провоцирующему эффекту в варварском мире.
Объяснение:
Из учебника Истории
а початку xx ст. національно-визвольний рух у наддніпрянській україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. у січні 1900 р. в харкові діячі студентського руху д. антонович, б. камінський, м. русов та інші разом із членами "вільних громад" заснували революційну українську партію (руп). її програму виклав адвокат м. махновський у брошурі "самостійна україна". в ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну україну від карпат до кавказу. руп обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. рупівці взяли активну участь в селянському русі. у 1900-1901 рр, в україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив полтавську, київську, харківську губернії. селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності.
у 1902 р. м. махновський створює українську народну партію (унп). її основними цілями, сформульованими м. міхновським у кількох програмних документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. лідер унп м. міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації.
1904 р. частина членів рупу утворила українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції рсдрп на правах її автономної секції. інша частина під керівництвом в. винниченка, с петлюри й м. порша у грудні 1905 р. проголосила утворення української соціал-демократичної робітничої партії (усдрп). це одна з найчисленніших партій, яка обстоювала ідеї автономії україни, конфіскації земельної власності й демократизації суспільного" життя. не визнаючи більшовицького революційного екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу рсдрп. на таких же позиціях стояла єврейська соціал-демократична робітнича партія "бунд", що діяла в середовищі єврейського пролетаріату і ремісничого люду в україні.
легальну агітацію за демократичну україну в складі демократичної росії та відродження української культури проводили українська демократична партія (удп) на чолі з о. лотоцьким і є. чикаленком, а також українська радикальна партія (урп), лідерами якої були б. грінченко та с. єфремов.
певний вплив, особливо в донбасі і подніпров'ї, мала російська соціал-демократична робітнича партія (рсдрп), яка виступала згідно з програмою за повалення самодержавства й заміну його демократичною республікою, рівноправність громадян і право всіх націй на самовизначення.