У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.
Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.
Высказано мнение о препятствованни прогрессу и просвещению общества тех старых традиций, религиозных установлений или бытовых предрассудков, которые не составляют основу государства. от всего этого надо отказываться, ибо этого требует свойственная природе человека тяга к поиску все более совершенных и разумных принципов жизнеустроения.
Эссе начинается с часто цитируемого определения непросвещенности, как человеческой не думать независимо и самостоятельно, проистекающей не из тупости, но из трусости. Ill книги III.-л. де Монтескье «Персидские письма» (1721)
Объяснение:
не получилось кратко но как мог
«Английский гнёт в американских колониях особенно усилился после Семилетней войны. В 1763 году определена была пограничная линия (по Аппалачам), за которой колонистам было запрещено селиться на землях, принадлежавших английской короне. В следующем году были установлены таможенные пошлины на сахар, вино, шелк и другие продукты и товары, запрещено торговать с Французской и Голландской Вест-Индией. В 1765 году был введён закон о военном постое, обязывавший колонистов предоставлять английским колониальным войскам жилье и питание. В том же году был введён закон о гербовом сборе. Правда, через год английский парламент, убедившись, что закон этот осуществить невозможно, отменил его, но уже в 1767 году были введены законы Тауншенда — пошлины в пользу Англии на ввоз стекла, свинца, красок, бумаги и чая. В 1773 году колонисты отказались покупать чай Ост-Индской компании, на который были введены новые пошлины, а в Бостоне груз этого чая даже сбросили в море. В ответ на это в 1774 году английский парламент провёл ряд новых притеснительных законов, которые колонисты назвали «нестерпимыми законами».