Вплив козацьких літописів на розвиток українознавства
Літописи козацької доби належать до найцінніших пам’яток української писемності та найважливіших історичних та українознавчих джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони мали величезний вплив на розвиток українознавства, всіх його концентрів, збагатили джерельну базу українознавчих досліджень. Звісно, що й наукових праць, присвячених цим пам’яткам, досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували ці твори, розглядаючи їх здебільшого як історичні, рідше – як літературні та лінгвістичні джерела. Однак автори наявних праць [1] майже не торкаються значення козацьких літописів для розвитку українознавства як комплексної системи знань про Україну та українців, її змістовної, джерельної та історіографічної бази.
Мета пропонованої статті – розглянути літописи козацької доби з погляду українознавства, привернувши особливу увагу як до їх джерельного значення, так і до збагачення знань про Україну, до їх ролі в подальших українознавчих студіях. Актуальність такого підходу зумовлюється тим, що в науці ще недостатньо висвітлений комплексний характер козацьких літописів, їх джерельно-інформаційний потенціал. Українознавча цінність літописів козацької доби полягає в тому, що вони досить повно відбивають особливості епохи і містять унікальні відомості про найважливіші події ХVІІ – початку ХVІІІ ст., виступають як пам’ятки усної та писемної мови і в такий б дотичні до кожного з концентрів українознавства, включаючи етногенез українського народу, формування української нації, створення Козацько-гетьманської держави, розвиток культури, мови, ментальності українців, боротьбу за волю і незалежність. Незамінне значення козацьких літописів і для з’ясування процесу формування української національної ідеї, її конкретизації в умовах Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького та в подальший період.
В арсеналі козацького, тобто українського літописання ХVІ – ХVІІІ ст., найважливіше місце посідають: “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка” та “Літопис Григорія Грабянки". Як справедливо зазначають дослідники [2, 114, 153–154], ці пам’ятки, з одного боку, стали логічним продовженням традицій українського літописання княжої доби, а з іншого – утвердили новий етап його розвитку. До літописних пам’яток козацької доби відносять також літописні записи родини Лизогубів, “Уманський літопис” у складі хроніки Ф. Сафоновича, ”Літописець” Василя Дворецького та ін. Залишки літописної традиції характерні для творів Стефана Лукомського, Петра Симоновського та ін. Поглиблене дослідження козацьких літописів як першоджерел національної суспільно-політичної та історичної думки кінця ХVІІ – XVIII ст. створює додаткові можливості для осмислення витоків та безперервності українознавчих досліджень, а також передумови для інституціоналізації українознавства як науки у 2-ій половині ХІХ ст.
Отже, козацькі літописи відіграли винятково важливу роль у розвитку українознавства. По-перше, вони збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманську добу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописи стали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскільки проливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерної історії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступ інтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природне тяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури, сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужили надійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленням наукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже не були літописами у буквальному значенні слова, а виступали як історико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ і фактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельного значення і в сучасних умовах.
1. Капиталистым называли крестьянина, который имел огромные по тем временам средства, достигавшие 100 тысяч рублей Отходником называли крестьянина, который уходил на заработки из деревни в город. 2.Целью этого общества было: оказание помещикам в освоении новейшего отечественного и зарубежного опыта ведения сельского хозяйства. Члены общества: Г.Г.Орлов, Р.И.Воронцов 3. Причина: освоение новых земель, которые Россия завоевала в Северном причерноморье. Сельскохозяйственные культуры: картофель и подмолнух 4. Факторы: 1) непрекращающиеся войны, требовавшие производства в огромных количествах 2) Заинтересованность зарубежных потребностей в дешёвых русских товарах. (я нашла только два фактора) а) металлургия: Петрозаводск, Санкт-Петербург, Ирбит, Екатеринбург, Пермь, Кунгур, Каслинский, Челябинск, Воткинский, Ижевский, Уфа, Павлово, Москва, Серпухов, Калуга, Тула, Рязань, Брянск, Липецк. б) текстильная промышленность: Астрахань, Новгород, Вологда, Минск, Кострома, Ярославль, Иваново, Шуя, Казань, Астрахань, Тверь, Москва, Коломна, Воронеж, Полтава, Киев, Чернигов,Путивль, Почеп, Рязань, Орел. 5. Факторы: 1)Развитие внутреннего рынка,рост числа ярмарок и торжков. 2)Отмена внутренних пошлин и монополий. 3)Внешняя торговля. Города, в которых проходили крупные ярмарки: Петрозаводск, Тихвин, Рига, Могилев, Полтава, Астрахань, Ильинская, Оренбург, Ирбит, Новгород, Шуя, Ефремов, Брянск, Курск, Путивль. Новая черта в ярмарке: Всероссийские ярмарки 6. Причины дефицита бюджета: 1) Беспрерывные войны 2) На содержание государственного аппарата в центре и на местах увеличилось с 22 до 50% всех расходов бюджета 3) 40% уходило на содержание армии и флота Меры: 1) Екатерина впервые взяла внешние взаймы 2) Создание ассигнационных банков, начавших выпуск бумажных денег. Про ассигнации ещё сама не написала
Имение Плюшкина напоминало «вымершее место». Трагизм всеобщего запустения и вымирания подчеркивает заброшенный сад. Он находится «позади дома», символизируя героя, в котором у него была «живая» жизнь – приветливая жена, дети, частые гости в гостеприимном доме. После смерти жены к Плюшкину перешла часть забот, и он стал беспокойнее, скупее. Затем проклял дочь и сына, а когда умерла последняя дочь, ста-рик стал сторожем своих богатств. Но это богатство было хуже бедности. Оно копилось без цели, не находя не только разумного, но и какого-либо употребления. Плюшкин в бес-смысленном накопительстве опустился до крайней степени.
Своей внешностью герой похож в равной мере на старуху-ключницу и на нищего: «… если бы Чичиков встретил его, так принаряженного, где-нибудь у церковных дверей, то, вероятно, дал бы ему медный грош». У Плюшкина не было зубов, а «маленькие глаз-ки… бегали из-под высоко выросших бровей, как мыши». Это сравнение указывает на ме-лочность, подозрительность, жадность героя. Как мышь тащит в нору все, что найдет, так и Плюшкин ходил по улицам своей деревни и подбирал всякий мусор: старую подошву, черепок, гвоздь, тряпку. Все это он тащил в дом и складывал в кучу.
Комната помещика поражала своей убогостью, беспорядком. Повсюду были нава-лены грязные или пожелтевшие от времени вещи и вещички. Автор в названии этих пред-метов использует суффиксы с уменьшительным значением, чтобы подчеркнуть, каким скрягой стал герой. Плюшкин складывал бумажки, кусочки, сургучики и т.д. Символич-ной является деталь в интерьере: «часы с остановившимся маятником». Так и жизнь Плюшкина застыла, остановилась, лишилась связей с окружающим миром.
В сцене купли-продажи мертвых душ выразительно раскрывается главная черта ге-роя – скупость, доведенная до абсурда, перешедшая все границы.
В первую очередь обращает на себя внимание реакция Плюшкина на предложение Чичикова. От радости помещик на какое-то мгновение лишается дара речи. Жадность так «пропитала» его мозг, что он боится упустить возможность обогатиться. Гоголь использу-ет интересную метафору: « радость, так мгновенно показавшаяся на деревянном лице его, так же мгновенно и Метафора «деревянное лицо» определяет сущность Плюшкина. У него в душе не осталось нормальных человеческих чувств. Плюшкин, как деревянный брусок, он никого не любит, нисколько не жалеет. Он может только на миг испытать что-то, в данном случае - радость от выгодной сделки.
Вскоре к помещику возвращаются привычные для него страх и забота, потому что купчая крепость повлечет за собой какие-то расходы. Этого Плюшкин пережить не в со-стоянии.
Автор в этой сцене создает еще одну яркую комическую ситуацию. Когда мы чита-ем диалог между Маврой и Плюшкиным, то сразу замечаем несоответствие. Ведь барин обвиняет прислугу в воровстве клочка бумаги. И за эту малость он грозит Мавре Страш-ным судом! Когда ключница нашла бумагу, то Плюшкину ничего не остается, как обви-нить Мавру в другом грехе, в излишней расточительности: «… ты схватишь сальную све-чу, сало дело топкое: сгорит – да и нет, только убыток, а ты принеси-ка мне лучинку!»
Авторская оценка персонажа беспощадна: «И до какой ничтожности, мелочности, гадости мог снизойти человек! Мог так измениться!» Писатель призывает молодых людей сохранить «все человеческие движения», чтобы избежать деградации, чтобы не превра-титься в Плюшкина и ему подобных.
Описание быта и нравов героя выявляет все его отвратительные качества. Автор называет помещика «бесчувственным» и «пошлым». Для него он – «странное явление», «старичишка». В слове «старичишка» используется уничижительный суффикс, потому что Гоголь не принимает образ жизни этого героя. Он нам показывает его «одеревенение». Во второй раз метафора «деревянное лицо» встречается в ярком сравнении Плюшкина с утопающим. В сердце персонажа скупость заняла все место, и уже нет надежды на ние его души.
Образ Плюшкина важен для реализации идейного замысла всего произведения. Ав-тор в поэме ставит проблему деградации человека. Герой завершает портретную галерею помещиков, каждый из которых духовно ничтожней предшествующего. Плюшкин замы-кает цепь. Он – страшный образец нравственного и физического вырождения. Автор ут-верждает, что «мертвые души», такие, как Плюшкин и другие, губят Россию.
Вплив козацьких літописів на розвиток українознавства
Літописи козацької доби належать до найцінніших пам’яток української писемності та найважливіших історичних та українознавчих джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони мали величезний вплив на розвиток українознавства, всіх його концентрів, збагатили джерельну базу українознавчих досліджень. Звісно, що й наукових праць, присвячених цим пам’яткам, досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували ці твори, розглядаючи їх здебільшого як історичні, рідше – як літературні та лінгвістичні джерела. Однак автори наявних праць [1] майже не торкаються значення козацьких літописів для розвитку українознавства як комплексної системи знань про Україну та українців, її змістовної, джерельної та історіографічної бази.
Мета пропонованої статті – розглянути літописи козацької доби з погляду українознавства, привернувши особливу увагу як до їх джерельного значення, так і до збагачення знань про Україну, до їх ролі в подальших українознавчих студіях. Актуальність такого підходу зумовлюється тим, що в науці ще недостатньо висвітлений комплексний характер козацьких літописів, їх джерельно-інформаційний потенціал. Українознавча цінність літописів козацької доби полягає в тому, що вони досить повно відбивають особливості епохи і містять унікальні відомості про найважливіші події ХVІІ – початку ХVІІІ ст., виступають як пам’ятки усної та писемної мови і в такий б дотичні до кожного з концентрів українознавства, включаючи етногенез українського народу, формування української нації, створення Козацько-гетьманської держави, розвиток культури, мови, ментальності українців, боротьбу за волю і незалежність. Незамінне значення козацьких літописів і для з’ясування процесу формування української національної ідеї, її конкретизації в умовах Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького та в подальший період.
В арсеналі козацького, тобто українського літописання ХVІ – ХVІІІ ст., найважливіше місце посідають: “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка” та “Літопис Григорія Грабянки". Як справедливо зазначають дослідники [2, 114, 153–154], ці пам’ятки, з одного боку, стали логічним продовженням традицій українського літописання княжої доби, а з іншого – утвердили новий етап його розвитку. До літописних пам’яток козацької доби відносять також літописні записи родини Лизогубів, “Уманський літопис” у складі хроніки Ф. Сафоновича, ”Літописець” Василя Дворецького та ін. Залишки літописної традиції характерні для творів Стефана Лукомського, Петра Симоновського та ін. Поглиблене дослідження козацьких літописів як першоджерел національної суспільно-політичної та історичної думки кінця ХVІІ – XVIII ст. створює додаткові можливості для осмислення витоків та безперервності українознавчих досліджень, а також передумови для інституціоналізації українознавства як науки у 2-ій половині ХІХ ст.
Отже, козацькі літописи відіграли винятково важливу роль у розвитку українознавства. По-перше, вони збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманську добу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописи стали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскільки проливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерної історії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступ інтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природне тяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури, сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужили надійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленням наукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже не були літописами у буквальному значенні слова, а виступали як історико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ і фактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельного значення і в сучасних умовах.
Объяснение: